Розділ 20 .Спуск

Дощ почався ще до світанку.

Холодний.

Майже крижаний.

Київ прокидався повільно, не знаючи, що десь під його вулицями готується війна, здатна знищити цілу тіньову імперію.

Чорний фургон без номерів рухався порожньою дорогою вздовж промислової зони.

Усередині панувала тиша.

Кожен думав про своє.

І ніхто не говорив уголос про головне:

не всі з них повернуться назад.

Анна сиділа біля вікна.

На ній був темний формений плащ Консорціуму, який Вероніка дістала через старі контакти.

Волосся зібране.

Обличчя спокійне.

Занадто спокійне.

Лука сидів навпроти й не відводив від неї погляду.

Наче намагався запам’ятати кожну рису.

Кожен рух.

Анна це відчувала.

І це боліло.

— Перестань так дивитися, — тихо сказала вона.

Лука ледь насупився.

— Як?

Вона на секунду опустила очі.

— Наче прощаєшся.

Тиша.

Ніхто більше не рухнувся.

Навіть Нікіта перестав друкувати щось у планшеті.

Лука повільно відповів:

— Я не вмію робити вигляд, що не боюся.

Анна відчула, як серце стискається.

Бо в його голосі не було слабкості.

Лише правда.

Влад сидів у дальньому куті фургона.

Мовчазний.

Темний.

Його погляд ковзнув по Анні лише на секунду.

Але цього вистачило.

Вероніка це помітила.

І тихо сказала:

— Ти знову дивишся так, ніби хочеш кинутись під кулі замість неї.

Влад гірко всміхнувся.

— Можливо.

— Влад.

Він перевів на неї погляд.

І вперше за довгий час у її очах не було іронії.

Лише втома.

— Не повторюй моїх помилок.

Тиша.

Він нічого не відповів.

Бо занадто добре розумів, про що вона говорить.

Нікіта різко вимкнув планшет.

— Ми на місці.

Фургон зупинився.

За вікнами здіймався покинутий адміністративний комплекс радянських часів.

Сірий.

Мертвий.

Непримітний.

Ідеальна маска для чогось настільки небезпечного.

— Вхід у Нульовий вузол знаходиться під будівлею, — сказала Вероніка. — Ліфт веде на нижні рівні.

Даша перевірила магазин автомата.

— Скільки в нас часу?

— Після входу? — Влад подивився на годинник. — Максимум двадцять хвилин до повного сканування системи.

Нікіта фиркнув.

— Чудово. Обожнюю дедлайни зі смертельними наслідками.

Вони вийшли під дощ.

Холод одразу пробрав до кісток.

Анна глибоко вдихнула повітря.

І відчула, як усередині наростає дивне відчуття.

Наче сама темрява під землею вже чекає на них.

Лука підійшов ближче.

Його пальці ледь торкнулися її руки.

Непомітно для інших.

— Якщо стане небезпечно — ти йдеш першою.

Анна тихо відповіла:

— Ми вже говорили про це.

— Я серйозно.

Вона подивилась на нього.

І побачила в його очах те, що він намагався приховати всю ніч.

Страх втратити її.

Знову.

Анна обережно торкнулась його щоки.

— Я повернусь.

Лука прикрив очі на секунду.

Наче цей дотик тримав його на межі.

А потім тихо сказав:

— Обіцяй мені хоча б одне.

— Що?

Він дивився прямо їй у душу.

— Якщо доведеться обирати між інформацією й твоїм життям — ти обереш себе.

Анна не змогла відповісти одразу.

Бо вони обоє знали:

вона може цього не зробити.

— Романтику закінчили? — сухо кинув Нікіта біля входу.

Даша пирхнула.

— Дай людям хоч перед смертю поговорити нормально.

— Дуже оптимістично.

Вероніка вже відкривала прихований механізм у бетонній стіні.

Пролунав тихий металевий звук.

І частина підлоги повільно від’їхала вбік.

Під нею — ліфт.

Старий.

Темний.

І моторошно тихий.

Влад першим ступив усередину.

Наче повертався додому, який ненавидів.

Анна зайшла слідом.

Лука — одразу поруч із нею.

Двері зачинились.

Ліфт почав опускатися.

Повільно.

Нижче.

Ще нижче.

Світло зверху зникало сантиметр за сантиметром.

Поки навколо не залишилась лише темрява.

І тихий голос Вероніки:

— Ласкаво просимо в Нульовий вузол.