Розділ 19.Вони прийдуть знову(фінал)

Першим зреагував Нікіта.

— Добре. Якщо ми граємо в «йдемо в саме пекло», то хоча б зробимо це з планом.

Він розгорнув планшет і швидко наклав нові дані на карту.

— Голова сектору контролю пересувається не хаотично. У нього є маршрут.

Даша підійшла ближче.

— Охорона?

— Максимальна, — коротко відповіла Вероніка. — Але передбачувана.

Лука схрестив руки.

— Значить, є слабке місце.

Влад кивнув.

— Завжди є.

— Ось тут, — Нікіта збільшив фрагмент карти. — Переход між двома рівнями. Вузький коридор. Камери є, але кут огляду обмежений.

Даша ледь усміхнулась.

— Ідеально для засідки.

— Не зовсім, — втрутилась Вероніка. — Там стоїть подвійний контур перевірки.

Анна тихо запитала:

— Тобто?

Влад відповів замість неї:

— Біометрія плюс поведінковий аналіз.

Пауза.

— Якщо ми хоча б на секунду виглядатимемо не так, як «свої» — нас спалять.

Анна відчула, як по спині проходить холод.

— Тоді як ми пройдемо?

Тиша.

Влад подивився на неї.

І сказав те, що нікому не сподобалось:

— Хтось із нас має зіграти роль.

Нікіта насупився.

— У якому сенсі?

— У прямому.

Пауза.

— Один із нас піде вперед як приманка.

— Ні, — одразу сказав Лука.

Але Влад навіть не подивився на нього.

Його погляд був спрямований лише на Анну.

І цього вистачило.

— Ні, — повторив Лука вже жорсткіше.

— Вона вже в їхній системі, — спокійно сказав Влад. — Її обличчя, реакції, поведінка — усе записано.

Анна завмерла.

— Ти хочеш, щоб я повернулась туди?

— Я хочу, щоб ми всі вижили.

Тиша стала різкою.

Даша тихо видихнула:

— Це божевілля.

— Це стратегія, — холодно відповів Влад.

Лука зробив крок вперед.

— Вона не буде приманкою.

— Тоді ми не пройдемо перший рівень, — без емоцій сказав Влад.

— Я знайду інший спосіб.

— Не знайдеш.

Ці слова прозвучали як удар.

Анна дивилась між ними.

І відчувала, як напруга стає нестерпною.

Знову.

— Досить, — тихо сказала вона.

Усі замовкли.

Анна повільно підійшла до столу.

Її руки вже не тремтіли.

— Якщо це єдиний варіант…

Лука різко повернувся до неї.

— Ні.

Вона подивилась прямо йому в очі.

— Я вже була там.

Пауза.

— І я знаю, як вони думають.

— Саме тому ти туди не підеш вдруге!

Його голос зірвався.

І це було гірше за крик.

Анна зробила крок ближче до нього.

— Лука.

Тихо.

Але твердо.

— Я не жертва.

Пауза.

— І не причина вашої війни.

Її слова зависли між ними.

Гострі.

Чесні.

— Я частина цього.

Лука дивився на неї довго.

Наче намагався знайти хоч одну причину відмовити.

Але не знаходив.

Вероніка тихо сказала:

— Вона права.

Даша кивнула.

— І якщо ми хочемо пройти чисто — нам потрібен хтось, хто вже був у їхній системі.

Нікіта важко видихнув.

— Мені це не подобається.

— Нікому не подобається, — відповів Влад.

Пауза.

— Але це єдиний шанс.

Лука повільно опустив голову.

Його руки були стиснуті в кулаки.

Анна обережно торкнулась його.

— Я повернусь.

Він глухо відповів:

— Ти не можеш цього обіцяти.

— Але я можу спробувати.

Тиша.

І це було найстрашніше.

Бо вона не говорила як людина, яка боїться.

Вона говорила як людина, яка вже прийняла рішення.

Влад відвів погляд.

Бо знав:

вона нагадує йому Вероніку.

І це робило все ще складнішим.

— Добре, — нарешті сказав Лука.

Його голос був тихим.

Зламаним.

Але контрольованим.

— Але ти не підеш одна.

Анна ледь усміхнулась.

— Я й не планувала.

Нікіта швидко зібрався.

— Тоді слухайте. У нас буде лише один шанс.

Даша перевірила зброю.

Вероніка сіла, перев’язуючи рану.

А Влад подивився на Анну.

І тихо сказав:

— Цього разу я не дозволю їм тебе зламати.

Анна відповіла так само тихо:

— Цього разу я й не дамся.

За вікнами складу ніч ставала ще темнішою.

А десь у її глибині Консорціум уже готувався до зачистки.

І вперше за весь час вони йшли не тікати.

А атакувати.

Прямо в серце темряви.