Розділ 19.Вони прийдуть знову(продовження)

Слова про «Нульовий вузол» зависли в повітрі, як вирок.

Ніхто не поспішав відповідати.

Навіть Нікіта, який зазвичай одразу будував план, мовчав.

Бо всі розуміли:

це вже не втеча.

Це точка, після якої дороги назад не буде.

— Де він? — першим запитав Лука.

Вероніка не одразу відповіла.

Вона повільно підійшла до столу, розгорнула схему, яку Нікіта витягнув із системи.

Пальцем провела по кількох рівнях.

— Глибше, ніж будь-який інший сектор.

— Наскільки глибше? — нахмурилась Даша.

— Настільки, що навіть більшість людей Консорціуму не знають про його існування.

Пауза.

— Він не позначений у відкритих схемах. І захищений не тільки охороною.

Нікіта зітхнув.

— Звісно, не тільки.

— Там стоїть система повного відсікання, — продовжила Вероніка. — Якщо тривога доходить до центрального ядра — вузол блокується, і всі всередині… залишаються там.

Анна тихо прошепотіла:

— Назавжди?

Вероніка не відвела погляду.

— Так.

Тиша.

Лука повільно стиснув кулак.

— Значить, ми не піднімемо тривогу.

Влад ледь усміхнувся.

— Це ти зараз серйозно?

— А в тебе є кращий варіант?

— Є.

Усі подивились на нього.

Його голос став холодним.

Звичним.

— Ми не будемо ховатись від системи.

Пауза.

— Ми використаємо її.

Нікіта нахилився ближче до столу.

— Поясни.

Влад кивнув на накопичувач Вероніки.

— Якщо в нас є доступ до частини їхніх протоколів, ми можемо змусити систему «побачити» нас як своїх.

Даша скептично хмикнула.

— І ти думаєш, це спрацює?

— Не думаю.

Пауза.

— Знаю.

Лука холодно подивився на нього.

— А ціна помилки?

— Смерть.

Коротко.

Чітко.

Без емоцій.

Анна відчула, як усередині все стискається.

— Тоді чому ти так спокійно про це говориш?

Влад перевів погляд на неї.

І на секунду його очі стали м’якшими.

— Бо це єдиний шанс.

Тиша.

Анна опустила очі.

І вперше зрозуміла:

тепер вони не просто виживають.

Вони йдуть у саме серце темряви.

Свідомо.

Вероніка раптом тихо сказала:

— Є ще одна проблема.

Усі подивились на неї.

— Для доступу до вузла потрібен ключ.

Нікіта зітхнув.

— Звісно. І де він?

Пауза.

Вероніка відповіла спокійно:

— У голови сектору контролю.

Тиша.

Даша повільно підняла брови.

— Ти жартуєш.

Влад ледь посміхнувся.

— Ні. Це якраз у стилі Консорціуму.

Лука коротко запитав:

— І як ми його дістанемо?

Вероніка подивилась прямо на нього.

— Ми його викрадемо.

Анна різко підняла голову.

— Це вже занадто.

Лука повернувся до неї.

— У нас немає «занадто».

Вона мовчала.

Бо знала: він правий.

Але щось у ній усе ще пручалось.

Після всього, що сталося.

Після полону.

Після препаратів.

Вона не була готова знову йти туди.

У темряву.

Лука помітив це.

І підійшов ближче.

— Ти не підеш.

Вона різко подивилась на нього.

— Що?

— Цього разу — ні.

Його голос був тихим.

Але незламним.

— Ми зробимо це без тебе.

Анна відчула, як у грудях щось спалахнуло.

— Я не слабка.

— Я цього не казав.

— Тоді чому ти вирішуєш за мене?!

Тиша між ними стала гострою.

Влад мовчки спостерігав.

І в його погляді промайнуло щось темне.

Бо він знав:

ця розмова неминуча.

— Бо я не дозволю їм знову торкнутись тебе, — тихо сказав Лука.

І це прозвучало не як аргумент.

Як обіцянка.

Анна повільно похитала головою.

— Вони вже це зробили.

Пауза.

— І якщо ми не зупинимо їх — вони зроблять це знову.

Її голос тремтів.

Але не від страху.

Від рішучості.

— Я йду з вами.

Лука стиснув щелепи.

— Ні.

— Так.

— Анно —

— Я не тікаю більше.

Тиша.

І всі зрозуміли:

вона не відступить.

Вероніка тихо усміхнулась.

Ледь помітно.

— Вона нагадує мені мене в молодості.

Нікіта тихо пробурмотів:

— Це звучить як погана новина для всіх нас.

Даша кинула на нього короткий погляд.

— Але саме такі люди і ламають системи.

Влад повільно підійшов до столу.

Його пальці ковзнули по карті.

— Тоді все вирішено.

Він підняв очі.

І подивився на кожного.

По черзі.

— Ми входимо в Нульовий вузол.

Пауза.

Його голос став тихішим.

Але небезпечнішим.

— І цього разу ми не тікаємо.

Десь у темряві за стінами складу знову загуркотіли машини.

Консорціум уже почав рух.

І часу майже не залишилось.