Розділ 19.Вони прийдуть знову(продовження)

— Ми підемо до них самі.

Слова Влада зависли в холодному повітрі складу.

Нікіта першим порушив тишу:

— Це самогубство.

— Ні, — спокійно відповів Влад. — Самогубством було чекати, поки вони знайдуть нас знову.

Даша схрестила руки.

— І що ти пропонуєш? Просто увірватися в головний сектор Консорціуму?

— Не в головний.

Пауза.

— У центр архівів.

Лука різко підняв голову.

— Ти серйозно?

Влад кивнув.

— Там зберігається вся внутрішня структура мережі. І якщо ми дістанемо дані — Консорціум почне валитися зсередини.

Нікіта гірко всміхнувся.

— Звучить занадто легко.

— А я й не казав, що ми всі повернемось.

Тиша стала важкою.

Анна відчула, як усередині все стискається.

Вона вже знала цей тон.

Так говорять люди, які давно перестали берегти себе.

Лука підійшов ближче до Влада.

— Ти знову поводишся так, ніби твоє життя нічого не варте.

Влад спокійно витримав його погляд.

— Після Вероніки — не впевнений, що варте.

Анна різко підняла очі.

У кімнаті стало тихо.

Бо вперше Влад сказав це вголос.

Без сарказму.

Без маски.

Лише правду.

— Не смій так говорити, — тихо сказала Анна.

Влад перевів погляд на неї.

І в його очах промайнуло щось болюче.

— Чому?

Вона повільно підвелась із дивана, незважаючи на слабкість.

— Бо тоді її смерть стане марною.

Ці слова вдарили точно.

Влад завмер.

Анна підійшла ближче.

— Вероніка померла не для того, щоб ти знищив себе.

Пауза.

— Вона хотіла, щоб ти жив.

Він гірко всміхнувся.

— Ти говориш майже як вона.

— Можливо, тому що вона була права.

Тиша між ними стала дивно особистою.

І Лука це бачив.

Кожен погляд.

Кожну інтонацію.

І щось усередині нього починало боліти дедалі сильніше.

Даша різко втрутилась:

— Добре. Досить драматичних монологів. Якщо ми реально підемо в архіви Консорціуму — нам потрібен план.

Нікіта одразу повернув планшет до всіх.

— Я зміг витягнути частину схеми комплексу після вибуху.

На екрані з’явилась тривимірна карта підземного сектора.

— Архівний вузол тут, — сказав Влад, вказавши на центральний рівень. — Але проблема не в охороні.

— А в чому? — запитав Лука.

Влад мовчав секунду.

— У системі розпізнавання.

Нікіта насупився.

— Біометрія?

— Глибше.

Пауза.

— Консорціум використовує поведінковий аналіз. Камери визначають стрес, мікрореакції, зміну голосу.

Даша тихо вилаялась.

— Тобто вони буквально бачать, коли людина бреше?

— Майже.

Анна раптом тихо сказала:

— Тому вони використовували наркотики.

Усі подивились на неї.

Вона повільно стиснула руки.

— Вони не просто хотіли отримати інформацію… Вони хотіли навчитися читати мене.

Влад уважно дивився на неї.

І вперше в його очах з’явився справжній страх за неї.

Не як за символ.

Не як за слабкість.

Як за людину.

Лука помітив це.

І відчув, як напруга всередині знову зростає.

Він підійшов до Анни ближче.

Надто близько.

І тихо сказав:

— Тобі треба відпочити.

— Я не хочу спати.

Її голос трохи тремтів.

— Щоразу, коли заплющую очі… я знову там.

Лука обережно торкнувся її руки.

— Ти вже не там.

Анна подивилась на нього.

І на секунду весь шум світу ніби зник.

Лише його погляд.

Його тепло.

Його присутність поруч.

Вона повільно притиснулась лобом до його плеча.

І Лука заплющив очі.

Наче тільки тепер дозволив собі повірити, що вона справді жива.

Влад різко відвернувся.

Нікіта мовчки це помітив.

— Тобі варто вийти на повітря, — тихо сказав він.

Влад усміхнувся без радості.

— Боїшся, що я зламаюсь?

— Боюсь, що ти вже ламаєшся.

Тиша.

Влад нічого не відповів.

Бо вперше не був упевнений, що Нікіта помиляється.

Раптом десь зовні пролунав звук мотора.

Усі миттєво насторожились.

Даша схопила зброю.

Нікіта вимкнув екран планшета.

Лука автоматично закрив Анну собою.

Влад повільно дістав пістолет.

Фари ковзнули по брудних вікнах складу.

Одна машина.

Чорна.

Без номерів.

І через секунду в темряві пролунав знайомий жіночий голос:

— Якщо ви зараз у мене вистрілите — я образюсь.