Розділ 19.Вони прийдуть знову

Човен розрізав чорну воду Дніпра майже безшумно.

Ніч приховувала їх.

Поки що.

Анна сиділа, загорнувшись у куртку Луки, і намагалася не втратити свідомість.

Препарати Консорціуму все ще діяли.

Світ навколо здавався уривчастим.

То надто реальним.

То далеким, наче сон.

Лука сидів поруч, не відпускаючи її руки ні на секунду.

І Анна відчувала:

він досі боїться, що якщо відпустить — вона зникне знову.

Нікіта керував човном мовчки.

Даша перевіряла зброю.

А Влад стояв на носі, дивлячись уперед у темряву річки.

Нерухомий.

Майже як тінь.

Після штурму Консорціуму він не сказав майже нічого.

І це лякало більше, ніж його гнів.

— Температура піднімається, — тихо сказала Даша, торкнувшись чола Анни.

Лука миттєво напружився.

— Це через наркотики?

— Можливо. Або через стрес для нервової системи.

Анна заплющила очі.

Голова пульсувала.

Іноді їй здавалося, що вона все ще там — у холодній кімнаті зі склом і голосами за стіною.

Раптом вона здригнулась.

Лука одразу нахилився ближче.

— Анно?

Її пальці сильніше стиснули його руку.

— Вони… хотіли зламати мене…

Його щелепи різко напружились.

— Не думай про це зараз.

— Я чула їхні голоси навіть коли заплющувала очі…

Її голос затремтів.

І Лука відчув, як усередині знову піднімається та сама сліпа лють.

Влад повільно повернув голову.

— Вони використовують психотропні суміші не для інформації.

Усі подивились на нього.

— А для чого? — запитав Нікіта.

Його голос став холодним.

— Щоб людина перестала довіряти самій собі.

Тиша.

Анна відчула, як по спині проходить холод.

Бо саме це з нею й відбувалось.

Вона вже не була впевнена, які спогади справжні, а які — нав’язані препаратами.

Човен причалив до старого складського району на околиці міста.

Покинуті ангари.

Іржаві крани.

Темрява.

Ідеальне місце, щоб сховатись.

Нікіта швидко оглянув територію.

— Тут нас не знайдуть кілька годин.

— Кілька годин — це вже розкіш, — сухо сказала Даша.

Лука допоміг Анні вийти з човна.

Вона ледве трималась на ногах.

Світ хитався.

І коли вона раптом втратила рівновагу, Лука миттєво підхопив її.

Надто швидко.

Надто обережно.

Наче боявся навіть боляче торкнутись.

Влад мовчки дивився на це.

І щось темне знову ворухнулось у ньому.

Не ревнощі.

Гірше.

Розуміння того, що він ніколи не зможе бути для Анни тим, ким є Лука.

Навіть якщо любить її.

Усередині складу було холодно й сиро.

Даша знайшла стару аптечку.

Нікіта заблокував входи.

А Лука посадив Анну на старий диван біля аварійної лампи.

Її руки досі трохи тремтіли.

Він обережно взяв одну з них.

І завмер.

На зап’ясті залишились червоні сліди від ременів.

Щось у його погляді стало небезпечним.

Анна тихо прошепотіла:

— Лука…

Він повільно підняв очі.

— Вони торкались тебе.

Її серце стиснулось.

Не через слова.

Через те, як він це сказав.

Наче ледь стримував себе, щоб не повернутись і не спалити весь комплекс Консорціуму до фундаменту.

— Я тут, — тихо сказала вона.

Його рука ковзнула до її щоки.

Тепла.

Тремтлива.

— Я думав, що не встигну.

Анна бачила страх у його очах.

Справжній.

І вперше зрозуміла:

Лука боїться не смерті.

Він боїться втратити її настільки, що це вже починає руйнувати його самого.

Раптом Влад різко сказав із темряви:

— Вони прийдуть знову.

Аварійна лампа мигнула.

Його обличчя залишалось напівсхованим у тіні.

— І наступного разу це буде не штурм.

Пауза.

— А страта.

Нікіта насупився.

— Тоді що ти пропонуєш?

Влад повільно підняв очі.

І від його погляду навіть Даша напружилась.

— Перестати тікати.

Тиша.

— Ми підемо до них самі.