Розділ 18.Ті,хто не тікають (фінал)

Вибух струсонув увесь комплекс.

Стіни здригнулись.

Світло мигнуло.

Анна різко підняла голову, намагаючись зрозуміти, чи це чергова галюцинація від препаратів.

Але ні.

Пролунав другий вибух.

Ближче.

Тривога миттєво завила по всьому сектору.

Червоні лампи залили кімнату кривавим світлом.

Чоловік у костюмі різко натиснув кнопку зв’язку.

— Що відбувається?!

У відповідь — лише крики й перешкоди.

А потім постріли.

Багато.

Анна відчула, як серце почало битися швидше.

Лука.

У коридорах комплексу панував хаос.

Дим заповнював вентиляцію.

Аварійні двері то відкривались, то блокувались знову.

Нікіта швидко вів їх через службові проходи, тримаючи планшет із вкраденою схемою.

— Ліворуч! Там медичний сектор!

Даша прикривала тил.

Її постріли були короткими й точними.

Лука йшов попереду.

І всі бачили: він уже давно перестав діяти обережно.

Він рухався так, ніби весь світ звузився до однієї мети.

Знайти Анну.

— Ти впевнений, що вона там? — різко запитав Нікіта.

Влад холодно кивнув.

— Якщо Консорціум хоче витягнути інформацію — її триматимуть у нижньому ізольованому секторі.

Пауза.

— І якщо вони перейдуть до третьої стадії допиту…

Він не договорив.

Але Лука різко схопив його за куртку.

— Якщо з нею щось сталося —

— То ми вже запізнились, — тихо відповів Влад.

І Лука вперше за весь час не вдарив його.

Бо в очах Влада був той самий страх.

У медичному секторі загорілась сирена блокування.

— Вони закривають поверх! — крикнула Даша.

Масивні двері почали повільно опускатися.

Лука кинувся вперед.

Прослизнув буквально в останню секунду.

— ЛУКА! — крикнув Нікіта.

Але двері вже відрізали їх.

Тиша.

Лише важке дихання.

І далекі постріли.

Анна ледве тримала очі відкритими.

Світ плив.

Голоси змішувались.

Але крізь шум вона раптом почула щось знайоме.

Кроки.

Швидкі.

Різкі.

І потім —

постріл.

Двері кімнати вибухнули всередину.

Чоловік у костюмі навіть не встиг обернутись.

Лука вистрілив першим.

Точно.

Без вагань.

Тіло впало на підлогу.

Анна здригнулась.

На секунду їй здалось, що це сон.

Лука кинувся до неї.

— Анно!

Його руки миттєво розірвали ремені на кріслі.

Вона ледь трималась у свідомості.

— Лука…

Він завмер, почувши її голос.

Живий.

Слабкий.

Але живий.

І щось у ньому ледь не зламалось від полегшення.

— Вони… щось мені вкололи… — ледве прошепотіла Анна.

Лука обережно взяв її обличчя в долоні.

— Дивись на мене.

Її погляд був затуманений.

Дихання нерівне.

Він відчув, як у грудях піднімається лють.

Сліпа.

Неконтрольована.

На Консорціум.

На Влада.

На себе самого за те, що не зміг її захистити.

Раптом у дверях з’явився Влад.

Він завмер, побачивши Анну в кріслі, з синцями на руках і слідами ін’єкцій.

І його обличчя стало страшно спокійним.

Саме це налякало Нікіту найбільше.

Бо так Влад виглядав перед тим, як хтось помирав.

— Що вони їй дали? — холодно запитав він.

Лука навіть не подивився на нього.

— Не зараз.

Анна крізь туман побачила Влада.

І тихо прошепотіла:

— Влад…

Він миттєво підійшов ближче.

— Я тут.

Її пальці ледь тремтіли.

— Вероніка…

Це ім’я вдарило його сильніше за кулю.

Анна важко ковтнула повітря.

— Вони… говорили про тебе…

Влад нахилився ближче.

— Потім. Спочатку ми виведемо тебе звідси.

Сирени стали гучнішими.

Нікіта влетів у кімнату.

— У нас хвилина максимум!

Даша вже стріляла десь у коридорі.

— Вони прориваються сюди!

Лука обережно підняв Анну на руки.

Вона слабко вчепилась у його куртку.

Її тіло тремтіло від дії препаратів.

— Я не можу… нормально думати…

— Не треба, — тихо сказав Лука. — Просто тримайся за мене.

І вона притиснулась ближче.

Інстинктивно.

Наче тільки його присутність ще тримала її в реальності.

Коридор вибухнув пострілами.

Консорціум уже знав, де вони.

Даша крикнула:

— ВПРАВО!

Нікіта кинув димову гранату.

Все навколо потонуло в білому димі.

Лука ніс Анну крізь хаос, не відпускаючи ні на секунду.

Влад ішов поруч, прикриваючи їх.

І в якийсь момент Анна крізь туман побачила дивну річ:

Лука й Влад більше не сперечались.

Не боролись.

Бо зараз для обох існувало лише одне:

не дозволити Консорціуму забрати її знову.

Коли вони нарешті дістались аварійного виходу до річки, нічне повітря вдарило в легені холодом.

Анна ледь дихала.

Препарат усе ще діяв.

Лука обережно посадив її в човен.

Нікіта запускав двигун.

Даша нервово озиралась назад.

А Влад стояв на березі останнім.

Дивився на палаючий комплекс Консорціуму.

Його очі були темними.

Майже мертвими.

Анна тихо покликала:

— Влад…

Він повернувся.

І вона вперше побачила в ньому не страх.

Не ревнощі.

Не холод.

А лють людини, яка більше не збирається тікати.