Розділ 18.Ті,хто не тікають (продовження)

Анна прокинулась від холоду.

Різкого.

Пронизливого.

Свідомість поверталась уривками — світло ламп над головою, металевий запах повітря, гул вентиляції.

І біль.

Важкий, туманний біль у всьому тілі.

Вона спробувала підвестися.

Марно.

Зап’ястя були пристебнуті до металевого крісла.

Серце різко забилось.

Пам’ять повернулась миттєво:

тунель.

хаос.

люди Консорціуму.

Лука.

Влад.

— Лука… — хрипко прошепотіла вона.

У відповідь — лише тиша.

Кімната була майже стерильною.

Сіра.

Без вікон.

Лише скляна панель навпроти.

Анна не бачила, що за нею.

Але відчувала:

на неї дивляться.

Спостерігають.

Вивчають.

Двері відчинились без звуку.

Усередину зайшов чоловік у темному костюмі.

Без зброї.

Без емоцій.

— Анна Коваль.

Вона мовчала.

— Ви створили надто багато проблем.

— Хто ви такі?

Ледь помітна усмішка.

— Ті, кого люди зазвичай не бачать.

Він поклав на стіл шприц.

І Анна відчула, як по спині проходить холод.

— Що це?

— Метод швидшого отримання правди.

Її дихання стало важчим.

— Я не знаю нічого.

— Усі так кажуть спочатку.

Чоловік кивнув комусь за склом.

До кімнати зайшла жінка в медичних рукавичках.

Спокійна.

Професійна.

Наче це була звичайна процедура.

І саме це лякало найбільше.

— Де флешка, Анно?

— У мене її немає.

Жінка мовчки взяла її руку.

Анна різко стиснула щелепи.

— Не чіпайте мене.

Голка увійшла у вену.

Пекучий біль.

Потім тепло.

Неприродне.

Небезпечне.

Світ перед очима повільно поплив.

— Це не наркотик у звичному сенсі, — спокійно сказав чоловік. — Він знижує опір і посилює емоційні реакції.

Анна намагалася сфокусувати погляд.

Марно.

Дихання стало уривчастим.

Страх почав змішуватись із дивною слабкістю в тілі.

— Де флешка?

— Я… не знаю…

Голос зрадницьки тремтів.

Вона ненавиділа це.

Ненавиділа відчуття втрати контролю.

Світло стало надто яскравим.

Звуки — гучнішими.

У голові почався хаос.

Перед очима раптом промайнуло обличчя Луки.

Його руки.

Його голос:

«Я не можу втратити тебе».

Анна різко заплющила очі.

Тримайся.

Тримайся.

— Про кого ти думаєш? — тихо запитав чоловік.

Вона мовчала.

— Про Луку?

Її пальці мимоволі стиснулись.

І цього вистачило.

— Цікаво.

Ще одна ін’єкція.

Цього разу сильніше.

Анна здригнулась.

Серце почало битись швидше.

Усередині піднімалась паніка.

— Припиніть…

— Скажи, де інформація, і все закінчиться.

— У мене… її… немає…

Вона вже ледве вимовляла слова.

Тіло стало важким і чужим.

А думки — небезпечно відкритими.

За склом хтось спостерігав.

Нерухомо.

Чоловік у тіні.

— Вона не бреше, — тихо сказав він.

— Поки що.

— Ні. Вона справді не знає, де флешка.

Пауза.

— Але вона потрібна Владу.

Тиша.

— А значить, через неї ми дістанемо й його.

Анна вже майже не розрізняла реальність.

Їй здавалось, що кімната рухається.

У голові лунав голос Вероніки:

«Любов робить людей слабкими».

Потім — Лука.

Його очі.

Його дотик.

Потім раптом Влад.

Його тихе:

«Я люблю тебе».

— Ні… — прошепотіла вона.

— Що «ні»? — запитав чоловік.

Анна важко дихала.

— Я… не дам вам… зламати мене…

Чоловік довго дивився на неї.

Потім спокійно відповів:

— Усі ламаються, Анно.

І саме в цю секунду двері десь у дальньому секторі комплексу вибухнули від потужного удару