Розділ 18.Ті, хто не тікають

Ніч над Києвом була холодною й мокрою.

Дощ повільно стікав по бетонних стінах старої станції, де вони сховались після втечі.

Тиша тут стала іншою.

Не тимчасовою.

Важкою.

Після слів, які вже неможливо забрати назад.

Анна сиділа біля вузького вікна під стелею й дивилась на темну воду каналу.

Позаду тихо рухався Лука.

Вона відчувала його присутність навіть без погляду.

Але між ними теж щось змінилось.

Бо тепер він знав:

Влад її любить.

І вона бачила, як це роз’їдає його зсередини, навіть попри те, що вона обрала саме його.

Нікіта спав уривками прямо за столом із картою тунелів.

Даша сиділа поруч із ним, тримаючи зброю на колінах.

А Влад стояв далеко в темному куті приміщення.

Сам.

Наче навмисно відділив себе від інших.

Анна кілька разів ловила себе на тому, що дивиться туди.

І кожного разу Лука це помічав.

— Ти не повинна почуватися винною, — тихо сказав він.

Вона здригнулась.

— Я не…

— Почуваєшся.

Пауза.

Лука підійшов ближче.

Його голос був спокійним.

Але надто спокійним.

— Анно, я бачу тебе.

Вона повільно підняла очі.

— І що саме ти бачиш?

Тиша.

Він дивився довго.

Наче вирішував, чи варто говорити чесно.

— Що тобі боляче через нього.

Це прозвучало не як ревнощі.

Гірше.

Як правда.

Анна відчула, як щось стислося в грудях.

— Я не люблю його.

— Я знаю.

Пауза.

— Але ти розумієш його більше, ніж хотіла б.

Вона не змогла одразу відповісти.

Бо Лука знову влучив точно.

— Це тебе лякає? — тихо запитала вона.

Лука ледь усміхнувся.

Без радості.

— Ні.

Він підійшов ще ближче.

Тепер між ними залишалось кілька сантиметрів.

— Мене лякає те, що одного дня ти побачиш у мені те саме.

Анна насупилась.

— Про що ти?

Його погляд потемнів.

— Темряву.

Тиша.

Він відвів очі першим.

І саме це налякало її.

Бо Лука майже ніколи не відвертався.

У дальньому куті Влад повільно підняв голову.

Він чув не слова.

Напругу між ними.

І це було гірше.

Вероніка загинула кілька годин тому.

Анна відмовила йому.

Але дивитись на неї поруч із Лукою все одно боліло так, ніби всередині нього залишили відкриту рану.

Даша тихо подивилась на нього.

— Ти зараз схожий на людину, яка ось-ось зробить дурницю.

Влад гірко усміхнувся.

— Запізнилась із попередженням.

— Не смішно.

Він нічого не відповів.

Бо вперше за довгий час не знав, чого хоче більше:

врятувати Анну…

чи зникнути з її життя остаточно.

Раптом телефон Нікіти різко засвітився.

Той прокинувся миттєво.

— Чорт.

Усі обернулись.

— Що?

Нікіта швидко відкрив повідомлення.

І зблід.

— Консорціум виклав орієнтування.

Даша насупилась.

— На кого?

Він мовчки повернув екран до них.

Фото Анни.

Чітке.

Свіже.

Під ним лише один рядок:

«Доставити живою.»

У приміщенні стало тихо.

Небезпечно тихо.

Лука повільно стиснув кулак.

А Влад заплющив очі так, ніби саме цього й очікував.

— Тепер усе зміниться, — тихо сказав він.

Нікіта різко підняв голову.

— Тобто?

Влад дивився тільки на фото Анни.

— Раніше вони прибирали загрози.

Пауза.

— Тепер вони почали полювання.

Анна відчула холод у спині.

— Чому живою?

Ніхто не відповів одразу.

І саме це було найстрашнішим.

Потім Веронікині слова раптом повернулися їй у пам’ять:

«Ти стала проблемою для всіх, хто хоче контролювати ситуацію».

Лука підійшов ближче до Нікіти.

— Вони знають, де ми?

— Поки ні. Але це питання часу.

Даша тихо вилаялась.

— Нам треба рухатись зараз.

Але Влад раптом сказав:

— Ні.

Усі подивились на нього.

Його голос знову став холодним.

Контрольованим.

Небезпечним.

— Вони саме цього й чекають.

Пауза.

Він підняв очі на Анну.

— І якщо ми продовжимо тікати… вони заженуть нас туди, звідки вже не буде виходу.