Розділ 17.Точка неповернення (продовження)

Тунель ще довго здригався після вибуху.

Пил висів у повітрі густою сірою завісою.

Ніхто не рухався.

Навіть Нікіта мовчав.

А це лякало більше, ніж гуркіт шахти.

Влад стояв спиною до всіх.

Нерухомо.

Його плечі були напружені так сильно, ніби він стримував щось небезпечне всередині себе.

Анна зробила крок уперед.

Лука одразу схопив її за зап’ястя.

Інстинктивно.

— Не треба.

Вона подивилась на нього.

— Він щойно втратив людину.

Лука мовчав кілька секунд.

Потім тихо сказав:

— І він небезпечний саме тоді, коли втрачає.

Анна знала, що це правда.

Але щось усередині не дозволяло їй просто стояти осторонь.

Влад повільно провів рукою по обличчю.

На пальцях залишилась кров Вероніки.

Він дивився на неї так, ніби не розумів, звідки вона взялась.

Наче вперше за багато років смерть стала для нього особистою.

Даша тихо видихнула:

— Вона знала, що не виживе.

— Так, — глухо відповів Влад.

Його голос змінився.

Став нижчим.

Втомленішим.

— І все одно залишилась.

Тиша.

Нікіта обережно запитав:

— Вона давно була з тобою?

Влад усміхнувся без радості.

— Достатньо, щоб бачити, ким я став.

Анна дивилась на нього й раптом згадала слова Вероніки:

«Він боявся стати людиною знову».

Тепер вона починала розуміти чому.

Десь далеко в тунелях пролунали приглушені голоси.

Консорціум продовжував пошуки.

Нікіта швидко зібрався.

— Нам треба рухатись. Зараз.

Лука коротко кивнув.

Але Влад не ворухнувся.

Він усе ще дивився на закриту шахту.

Наче чекав, що двері раптом відкриються.

Що це був не кінець.

Анна тихо сказала:

— Влад.

Він нарешті повернув голову.

Їхні погляди зустрілись.

І вона здригнулась.

Бо вперше його очі не були холодними.

У них була порожнеча.

Небезпечна.

Темна.

— Вона врятувала тебе, — тихо сказала Анна.

— Вона зробила помилку.

— Ні.

Пауза.

— Вона зробила вибір.

Ці слова ніби вдарили його.

Влад різко відвів погляд.

Лука помітив це.

І вперше за весь час подивився на нього не як на суперника.

А як на людину, яка щойно втратила частину себе.

Це не прибрало ненависть.

Але змінило її.

— Є вихід через сервісний колектор, — сказав Нікіта. — Якщо пощастить, виберемось до річки.

— Якщо ні? — сухо запитала Даша.

— Тоді нас знайдуть першими.

Влад нарешті рушив.

Повільно.

Наче кожен крок вимагав зусиль.

Анна йшла поруч із Лукою, але краєм ока продовжувала дивитись на Влада.

І це помітив Лука.

Звісно, помітив.

— Не треба його жаліти, — тихо сказав він.

— Я не жалію.

— Тоді що?

Анна не відповіла одразу.

Бо сама не знала.

Страх?

Співчуття?

Чи усвідомлення того, що навіть найнебезпечніші люди здатні любити по-справжньому?

Тунель вивів їх до старої технічної станції біля води.

Тут було тихіше.

Лише звук крапель і далеке гудіння міста над ними.

Нікіта перевіряв вихід.

Даша допомагала йому.

Лука стояв поруч із Анною.

А Влад залишився трохи далі, в тіні.

Сам.

Анна подивилась на нього.

— Він не повинен бути один зараз.

— Анно.

У голосі Луки прозвучало попередження.

Вона повернулась до нього.

— Ти думаєш, я не бачу, що з ним відбувається?

Лука довго мовчав.

Потім тихо сказав:

— Я бачу.

Пауза.

— І саме це мені не подобається.

Анна насупилась.

— Що?

Він подивився прямо їй в очі.

— Те, як ти починаєш його розуміти.

Тиша між ними стала гострою.

Небезпечно особистою.

Анна відчула, як серце стислося.

Бо Лука сказав уголос те, чого вона сама боялась.

Раптом Влад тихо промовив із темряви:

— Консорціум не зупиниться.

Усі обернулись до нього.

Він повільно підняв голову.

І в його погляді знову з’явилось щось знайоме.

Холод.

Контроль.

Але тепер під ним жила лють.

— Вони вбили її, — сказав він тихо.

Пауза.

— А тепер я знищу їх.

І вперше після смерті Вероніки Анна по-справжньому злякалась того, ким Влад може стати далі.