Розділ 17 .Точка неповернення(продовження)

— ВЕРОНІКА! — різко крикнув Влад.

Але вона вже рухалась.

Швидко.

Точно.

Наче прийняла рішення ще до того, як граната торкнулась її долоні.

Вероніка розвернулась і кинула її назад угору — просто в прорізаний отвір шахти.

Секунда.

Мовчання.

Потім вибух.

Ліфт здригнувся так сильно, що світло остаточно згасло.

Зверху пролунали крики.

Метал скреготів.

Частина конструкції почала валитися вниз.

— Стрибайте! — крикнув Нікіта знизу.

Лука миттєво штовхнув Анну в люк.

Вона ковзнула вниз по аварійних скобах, ледь втримавшись.

Даша схопила її знизу.

— Обережно!

Позаду почувся новий гуркіт.

Анна підняла голову.

І побачила, як Влад усе ще стоїть у кабіні ліфта.

Поруч із Веронікою.

Дим.

Іскри.

Напівзруйнований дах.

— Влад! — крикнула вона.

Він подивився вниз.

На неї.

І на секунду весь хаос ніби перестав існувати.

Вероніка важко сперлась об стіну ліфта.

Уламок металу розірвав їй бік.

Кров швидко темніла на пальті.

Влад різко схопив її.

— Ти збожеволіла?!

Вона ледь усміхнулась.

Слабко.

— Запізно це помітив.

Черговий вибух десь нагорі струсонув шахту.

Лука вже повертався нагору.

— Влад! Рухайся!

Але Влад не зрушив.

Бо дивився на Вероніку.

І вперше Анна побачила в його очах справжній біль.

Не холодну лють.

Не контроль.

Біль людини, яка щойно зрозуміла, що втрачає когось важливого.

— Іди, — тихо сказала Вероніка.

— Замовкни.

— Влад…

Її голос зірвався.

Вона ковтнула повітря.

— Я не хочу, щоб ти помер тут.

Тиша.

Він стискав її плечі так сильно, ніби силою міг утримати життя.

— Ти не помреш.

Вона повільно похитала головою.

І вперше її маска холодної жінки зникла повністю.

— Ти ніколи мене не любив.

Це не було звинуваченням.

Лише правдою.

Влад мовчав.

Бо не міг збрехати.

Вероніка ледь перевела погляд униз — на Анну.

І усміхнулась гірко.

— Але тепер я хоча б знаю… чому.

Анна завмерла.

У грудях стислося щось важке.

Бо вона бачила цю любов.

Безнадійну.

Ту, яка роками жила поруч із темрявою.

Лука різко схопив Влада за плече.

— Якщо залишишся — здохнеш разом із нею!

Ці слова прозвучали жорстоко.

Але чесно.

Влад заплющив очі на секунду.

Вероніка торкнулась його руки.

Слабо.

— Він має рацію.

Пауза.

— Вперше за вечір.

Ледь помітна усмішка.

І Влад раптом зрозумів найстрашніше:

вона вже все вирішила.

Зверху почувся звук металу, що рветься.

Шахта почала руйнуватись.

— ЗАРАЗ! — крикнув Нікіта.

Лука силою потягнув Влада до люка.

Той ще секунду опирався.

Останню.

Дивлячись на Вероніку.

Вона стояла серед диму й миготливих іскор.

Самотня.

Але спокійна.

— Живи, Влад, — тихо сказала вона.

Потім натиснула аварійний важіль на панелі ліфта.

Двері шахти різко закрились між ними.

— ВЕРОНІКА!

Її обличчя зникло за металом.

І через секунду прогримів вибух.

Такий сильний, що вся шахта здригнулась.

Світло згасло остаточно.

Анна скрикнула, коли Лука притиснув її до стіни.

Пил.

Гуркіт.

Темрява.

А потім —

тиша.

Довга.

Мертва.

Лише важке дихання в темряві.

Нікіта першим увімкнув ліхтар.

Промінь ковзнув по обличчях.

Даша.

Анна.

Лука.

І Влад.

Він стояв нерухомо.

Наче всередині нього щось обвалилось разом із шахтою.

Ніхто не говорив.

Бо всі розуміли:

Вероніка щойно пожертвувала собою заради нього.

Через любов, якої він не міг їй дати.

Анна повільно підійшла ближче.

— Влад…

Він різко відвернувся.

І це було страшніше за будь-який крик.

Бо вперше за весь час вона побачила:

Тінь, якою він був роками, тріснула.

І під нею залишилась людина, яка теж уміє втрачати.