Розділ 17 .Точка неповернення(продовження)

Ліфт здригався від ударів зверху.

Метал стогнав.

Із прорізаного даху сипались іскри.

Консорціум не поспішав.

Вони методично стискали пастку.

Нікіта перезарядив зброю.

— Ще трохи — і вони просто скинуть нас униз разом із шахтою.

Даша швидко оглядала стіни.

— Є аварійний люк?

Вероніка коротко кивнула в бік нижньої панелі.

— Підлога.

Лука одразу присів біля металевого замка.

Анна помітила, як кров стікає по його руці після тунелю.

— Ти поранений.

— Не зараз.

Його голос був жорстким.

Надто жорстким.

Бо страх усе ще не відпустив його після того, як він мало не втратив її.

Зверху пролунала команда:

— Останнє попередження.

Потім — тиша.

І саме вона налякала всіх сильніше.

Влад різко підняв голову.

— Вони готують газ.

Нікіта вилаявся.

— Звідки ти —

— Бо я знаю їх.

Вероніка холодно додала:

— Консорціум не любить безладних перестрілок.

Пауза.

— Їм потрібні або живі активи, або мертві проблеми.

Анна відчула холод у грудях.

— І хто я для них?

Влад подивився прямо на неї.

— Поки що — невідомий фактор.

— А потім?

Тиша.

— Ризик.

Лука різко вирвав аварійну панель.

Металевий люк під ногами скрипнув.

— Є прохід.

Даша зазирнула вниз.

Темрява.

І старі кабелі ліфтової шахти.

— Це самогубство.

— Кращого варіанту немає, — коротко відповів Лука.

Новий удар зверху.

У даху вже чітко виднілись силуети людей.

Лазери прицілів ковзнули по кабіні.

— Вниз! — крикнув Нікіта.

Усі різко пригнулись.

Постріли прошили метал.

Анна інстинктивно притиснулась до Луки.

І в ту ж секунду Влад різко закрив її зі свого боку.

Майже одночасно.

Вероніка побачила це.

І її погляд став тихим.

Втомленим.

Наче вона остаточно зрозуміла те, що намагалась не визнавати роками.

— Ти навіть не помічаєш, як дивишся на неї, — сказала вона Владові.

Він не відповів.

Бо відповісти означало б погодитись.

— Вероніко, не зараз, — холодно кинув Нікіта.

Але вона ніби вже не могла зупинитись.

— Я була поруч, коли він будував імперію, — сказала вона тихо. — Коли вчився не відчувати провину. Коли перестав довіряти людям.

Її очі не відривались від Влада.

— І знаєш, чого він боявся найбільше?

Анна мовчала.

— Стати людиною знову.

Тиша.

Влад повільно заплющив очі.

Лише на секунду.

Наче ці слова вдарили сильніше за кулі.

Газ почав проникати крізь вентиляцію.

Тонкий білий дим.

— Чорт, вниз! — крикнула Даша.

Нікіта першим спустився в шахту.

Потім Даша.

Лука повернувся до Анни.

— Я піду після тебе.

— Ні, разом —

— Анно.

Його голос став тихішим.

Але саме це робило його небезпечним.

— Зараз слухай мене.

Вона завмерла.

Бо в його очах було те саме, що тоді в тунелі над прірвою.

Страх втратити її.

Раптом Вероніка різко вистрілила вгору.

Один із нападників упав у шахту.

Крики.

Хаос на секунду сповільнив атаку.

— Швидше! — крикнула вона.

Анна подивилась на неї.

— Ти нам допомагаєш?

Вероніка гірко усміхнулась.

— Не вам.

Пауза.

Вона перевела погляд на Влада.

— Йому.

Це прозвучало тихо.

Майже приречено.

І Влад уперше за довгий час не знайшов слів.

Зверху в шахту впала граната.

— ВНИЗ! — закричав Лука.

Час ніби розірвався.

Нікіта знизу крикнув щось нерозбірливе.

Даша вже зникла в темряві шахти.

Лука штовхнув Анну до люка.

Влад різко схопив гранату.

І саме в цю секунду Вероніка зробила те, чого ніхто не очікував.

Вона схопила Влада за руку.

— Ні.

Її голос тремтів уперше.

— Не ти.

Анна завмерла.

Світ ніби сповільнився.

Вероніка дивилась на Влада так, як дивляться востаннє.

Без холоду.

Без масок.

Лише з болючою любов’ю, яку приховувала занадто довго.

— Хоч раз… обери не смерть, — прошепотіла вона.

І вирвала гранату з його руки.