Розділ 17 .Точка неповернення(продовження)

Метал над їхніми головами продовжував тріщати.

Люди Консорціуму методично прорізали дах ліфта.

Час закінчувався.

Але всередині маленької металевої кабіни напруга була ще небезпечнішою за зброю.

Анна стояла між Лукою та Владом і відчувала, як усе поступово виходить з-під контролю.

Не лише ситуація.

Почуття.

Погляди.

Те, що вони приховували одне від одного занадто довго.

Вероніка дивилась на Влада.

Не на ворога.

Не на партнера.

І Анна раптом це помітила.

У тому, як жінка стежила за кожним його рухом.

У тому, як її холодний голос ставав тихішим, коли вона зверталась саме до нього.

— Ти знову робиш дурість, — сказала Вероніка.

Влад навіть не подивився на неї.

— Можливо.

— Через неї.

Тиша.

Анна відчула, як Лука трохи напружився поруч.

Але Влад відповів спокійно:

— Не все крутиться навколо неї.

Вероніка ледь усміхнулась.

І в цій усмішці було щось болюче.

— Брешеш.

Пауза.

— Я знаю тебе занадто давно.

Анна уважно дивилась на них.

І раптом почала розуміти.

Це не просто союз.

Не просто минуле.

Вероніка любила його.

Можливо, давно.

Можливо, ще до того, як Влад став тим, ким є зараз.

— Колись ти був іншим, — тихо сказала Вероніка.

Зверху впав ще один шмат металу.

Але вона ніби не чула цього.

— Ти вмів думати холодно. Без слабкостей.

Влад повільно перевів на неї очі.

— І тобі це подобалось?

Тиша.

Вероніка зробила короткий вдих.

— Мені подобався ти.

Ці слова зависли в повітрі.

Навіть Нікіта на секунду перестав стежити за шахтою.

Даша повільно подивилась на Анну.

А Лука — на Влада.

Анна ж відчула дивне стискання всередині.

Не ревнощі.

Щось складніше.

Бо вперше побачила: Влад теж колись комусь належав емоційно.

І це закінчилось погано.

Влад мовчав довго.

Занадто довго.

Потім тихо сказав:

— Не треба було.

Вероніка гірко усміхнулась.

— Закохуватись у тебе?

Він відвів погляд.

І це було страшніше за будь-яке зізнання.

— Ти ніколи не дивився на мене так, як дивишся на неї, — сказала вона.

Анна відчула, як серце збилось із ритму.

Лука різко стиснув щелепи.

А Влад…

вперше за весь час виглядав майже беззахисним.

— Вероніко —

— Ні, — перебила вона тихо. — Я знала це ще тоді, коли ти вперше збрехав заради неї.

Тиша.

— Коли вперше залишив живими тих, кого мав прибрати.

Її голос став нижчим.

— Коли почав дивитись на неї так, ніби вона — останнє нормальне, що залишилось у тобі.

Анна не могла відвести очей.

Бо Влад не заперечував.

Лука холодно запитав:

— І ти все одно залишилась поруч із ним?

Вероніка повільно подивилась на нього.

— Ти думаєш, любов завжди робить людей кращими?

Пауза.

— Іноді вона просто робить їх слабкими.

Ці слова прозвучали майже як вирок.

Особливо для самої себе.

Раптом зверху пролунав гучний удар.

У даху ліфта з’явилась діра.

Лазерний промінь прицілу ковзнув по стіні.

— Контакт! — крикнув Нікіта.

Постріли вибухнули одночасно.

Усі різко пригнулись.

Лука миттєво закрив Анну собою.

Вероніка стріляла точно й холодно.

А Влад…

Він дивився лише на Анну.

Лише секунду.

Але цього вистачило.

Вероніка це побачила.

І щось у її погляді остаточно згасло.

Не надія.

Вона втратила її давно.

Щось інше.

Останню ілюзію.

— Влад! — крикнула вона, коли один із нападників почав спускатися вниз.

Влад різко вистрілив.

Тіло впало назад у шахту.

Ліфт хитнувся.

Світло знову мигнуло.

І в цей хаос Вероніка тихо сказала:

— Якщо ми виберемось… вони ніколи не дадуть вам спокою.

Анна подивилась на неї.

— Кому «вам»?

Вероніка гірко усміхнулась.

І кивнула спочатку на Влада.

Потім — на Луку.

— Їм.

Пауза.

— Бо вони вже не борються за владу.

Її очі зупинились на Анні.

— Вони борються за тебе.

І найстрашніше було те, що це вже руйнувало їх усіх.