Розділ 17 .Точка неповернення

Старий сервісний ліфт піднімався повільно.

Занадто повільно.

Метал скрипів при кожному русі, ніби сама конструкція сумнівалася, чи варто везти їх далі.

Усередині було тісно.

Лука стояв поруч з Анною.

Нікіта — біля панелі керування.

Даша не опускала зброї.

Вероніка мовчала, спостерігаючи за всіма.

А Влад…

Анна відчувала його погляд навіть тоді, коли не дивилася на нього.

Напруга між ними всіма стала майже фізичною.

Небезпечною.

Живою.

— Хто ці люди? — нарешті різко запитав Нікіта.

Вероніка повільно перевела на нього очі.

— Ви називали це мережею.

Пауза.

— Насправді це лише нижній рівень.

Тиша.

— Конкретніше, — холодно сказав Лука.

Влад відповів раніше за неї.

— Їх називають Консорціум.

Саме слово прозвучало так, ніби його не варто було вимовляти вголос.

Анна помітила, як Даша напружилась.

— Я чула це ім’я в поліції, — тихо сказала вона. — Але ніхто не знав, чи вони реальні.

Вероніка ледь усміхнулась.

— Це тому, що вони існують рівно настільки, наскільки їм вигідно.

Ліфт здригнувся.

Світло мигнуло.

— І вони керують усім цим? — запитала Анна.

Влад подивився прямо на неї.

— Вони не керують.

Пауза.

— Вони дозволяють існувати.

Холод пробіг по її спині.

— Чому вони вирішили прибрати тебе? — різко запитав Лука.

Влад мовчав кілька секунд.

— Бо я перестав бути передбачуваним.

Вероніка холодно додала:

— Через неї.

Анна втомлено видихнула.

— У вас немає інших тем?

— Є, — відповіла Вероніка. — Влада. Грошей. Контролю.

Вона зробила крок ближче.

— Але саме ти стала причиною, через яку одна з найнебезпечніших людей у цій системі почала приймати емоційні рішення.

Тиша.

Лука різко сказав:

— Не перекладай усе на неї.

— Я не перекладаю, — спокійно відповіла Вероніка. — Я констатую факт.

Анна відчула, як повітря стало важчим.

Бо десь глибоко вона боялась, що це правда.

Ліфт раптом смикнувся й зупинився.

Світло згасло на секунду.

Потім увімкнулося аварійне.

Червоне.

Тривожне.

Нікіта вилаявся.

— Вони нас наздогнали.

Зверху почувся металевий гуркіт.

Хтось намагався відкрити шахту ліфта.

— Чудово, — тихо сказала Даша.

Лука швидко перевірив магазин.

— Скільки виходів?

Вероніка подивилась на стелю.

— Якщо двері відкриються тут — жодного.

Тиша.

Анна помітила, як Влад повільно дістав ніж.

Спокійно.

Наче вже прийняв рішення.

— Що ти робиш? — запитала вона.

Він перевів на неї погляд.

— Те, що мав зробити давно.

Її серце стиснулось.

Бо в його голосі було щось остаточне.

Раптом зверху пролунало:

— Віддайте дівчину — і решта житиме.

Голос був незнайомий.

Холодний.

Абсолютно байдужий.

Анна відчула, як Лука миттєво став перед нею.

— Ні, — коротко сказав він.

— Тоді ви всі помрете.

Тиша.

І саме Влад усміхнувся першим.

Небезпечно.

Майже втомлено.

— Ось бачиш, — тихо сказав він Анні. — Тепер ти проблема навіть для людей, яких ніколи не бачила.

— Чому я? — різко запитала вона.

Вероніка відповіла раніше за всіх:

— Бо ти руйнуєш баланс між тими, хто мав залишатися чудовиськами.

Повітря стало крижаним.

Анна подивилась спочатку на Влада.

Потім на Луку.

І раптом зрозуміла:

вони обидва вже перейшли межу, за якою нормального життя не існує.

І вона перейшла її разом із ними.

Зверху почувся звук різання металу.

Вони прорізали дах ліфта.

Швидко.

Професійно.

Нікіта підняв зброю.

— Готуйтесь.

Даша стала поруч.

Вероніка теж дістала пістолет.

І навіть Лука з Владом на секунду перестали дивитися один на одного як вороги.

Бо зараз був хтось небезпечніший.

Набагато.

Перший шмат металу впав униз.

У темряві над ними з’явився силует у чорному шоломі.

Потім другий.

Третій.

— Останній шанс, — пролунав той самий голос.

Анна відчула, як рука Луки міцніше стискає її долоню.

А Влад тихо сказав:

— Не слухай їх.

Вона підняла очі.

— Чому?

Він дивився прямо на неї.

І вперше в його погляді не було гри.

Лише правда.

— Бо якщо ти підеш із ними… тебе більше ніхто не знайде.