Розділ 16.Остання межа контролю (фінал)

Темрява стала живою.

Постріли спалахували короткими вогнями, вириваючи з мороку уривки облич, рухів, крові.

Анна майже нічого не бачила.

Лише відчувала руку Луки на своїй талії — міцну, напружену.

Він притискав її до бетонної стіни, прикриваючи собою.

— Не відходь ні на крок, — жорстко прошепотів він.

Поряд пролунали нові постріли.

Даша різко крикнула:

— Лівий сектор!

Нікіта відповів вогнем.

У тунелі запахло порохом і димом.

А потім…

Світло аварійної системи мигнуло знову.

На секунду.

Цього вистачило.

Анна побачила чоловіків у чорному спорядженні.

Без знаків.

Без символів.

Вони рухались занадто професійно для звичайних найманців.

І стріляли по всіх.

По людях Вероніки.

По Луці.

По Владу.

Без різниці.

— На землю! — крикнув Влад.

Він різко збив Вероніку вниз саме в той момент, коли куля пролетіла там, де була її голова.

Анна завмерла.

Навіть Вероніка на секунду втратила свій холодний вираз.

— Це не наші! — різко сказав один із людей Вероніки.

— Я вже помітила! — холодно відповіла вона.

Лука швидко оцінив ситуацію.

— Нас спеціально загнали сюди.

Нікіта вистрілив ще раз.

— Хтось хотів, щоб усі сторони зібрались в одному місці.

Анна відчула, як всередині стискається страх.

Бо це означало лише одне:

хтось стоїть вище за всіх, кого вони знали.

Черговий вибух струсонув тунель.

Частина стелі обвалилась.

Пил і бетон посипались униз.

У хаосі Анна на секунду втратила руку Луки.

І цього вистачило.

Хтось різко схопив її з темряви.

Рука на роті.

Сильний ривок назад.

Анна вдарила ліктем, намагаючись вирватись.

— Лука!

Її голос потонув у гуркоті.

Лука обернувся миттєво.

І побачив лише, як тінь тягне Анну в бічний прохід.

Щось у ньому зламалось.

Остаточно.

— АННА!

Він кинувся вперед, не думаючи.

Не чуючи криків Нікіти.

Не реагуючи на кулі.

Лише вперед.

Чоловік тягнув Анну вузьким технічним коридором.

Вона боролась, дряпалась, намагалась дотягнутися до зброї.

— Тихо! — прошипів незнайомець.

Анна різко вдарила його головою в обличчя.

Він вилаявся.

Хватка послабилась.

І в ту ж секунду пролунав постріл.

Чоловік упав.

Анна різко обернулась.

У кінці коридору стояв Влад.

Дихання важке.

Пістолет у руці.

Його очі були темними.

Майже страшними.

— Ти ціла? — різко запитав він.

Анна не встигла відповісти.

Бо за Владом уже з’явився Лука.

І коли він побачив Анну поруч із Владом — живу — щось у його погляді змінилось.

Полегшення.

Таке сильне, що межувало з болем.

Він миттєво підійшов до неї й схопив за плечі.

— Ти поранена?

— Ні…

Він видихнув.

Різко.

Наче тільки зараз знову почав дихати.

Анна вперше відчула, як сильно його трусить.

Не від страху.

Від люті.

Позаду пролунали нові крики.

Нікіта вбіг у коридор разом із Дашею.

— Треба йти! Вони перекривають виходи!

Вероніка з’явилась останньою.

Її обличчя було в пилу, але очі залишались холодними.

— Є старий сервісний ліфт, — сказала вона. — Якщо він ще працює.

— Ти серйозно пропонуєш нам довіритись тобі? — різко кинув Лука.

— Ні, — спокійно відповіла вона. — Я пропоную вам вижити.

Тиша.

І найгірше — це знову звучало логічно.

Вони швидко рушили вперед.

Тепер уже всі разом.

Ніхто не опускав зброї.

Ніхто нікому не довіряв.

Але смерть позаду тимчасово зробила їх союзниками.

Анна йшла поруч із Лукою.

Він більше не відпускав її руку.

Навіть зараз.

Навіть під прицілом.

І вона раптом зрозуміла:

він більше не контролює це почуття.

Зовсім.

Попереду Влад ішов поруч із Веронікою.

Та тихо сказала йому:

— Подивись на себе.

Він не відповів.

— Ти готовий померти через неї.

Пауза.

— Так.

Це прозвучало без вагань.

І навіть Вероніка після цього замовкла.

Бо вперше побачила те, чого не очікувала:

Влад більше не грав.

Він справді кохав Анну.

І саме це робило його найнебезпечнішим із усіх.