Розділ 16.Остання межа контролю (продовження)

Кроки були повільними.

Спокійними.

Ніби людина попереду зовсім не боялася зустрічі з озброєними людьми.

А це означало лише одне — вона вже вважала себе сильнішою.

Тьмяне аварійне світло мигнуло.

Із темряви вийшла жінка.

Висока. У довгому темному пальті. З холодним, майже крижаним поглядом.

Анна одразу відчула, як поруч напружився Влад.

Не як під час бою.

Глибше.

Особистіше.

— Ти, — тихо сказав він.

Жінка ледь усміхнулась.

— Рада, що ти ще живий.

Даша нахмурилась.

— Хто це?

Відповів Влад.

Глухо.

Наче саме ім’я мало вагу.

— Вероніка.

Тиша.

Нікіта миттєво перевів зброю на неї.

Але жінка навіть не моргнула.

Позаду неї з тіні вийшли ще кілька людей.

Без поспіху.

Організовано.

Небезпечно.

— Ти не попередив мене, що почав втрачати контроль через дівчину, — сказала Вероніка спокійно.

Анна відчула, як Лука став трохи ближче до неї.

Інстинктивно.

Вероніка помітила це.

І її погляд ковзнув до Анни.

Оцінюючий.

Неприємно уважний.

— Ось вона, — тихо сказала жінка. — Причина всього хаосу.

— Не чіпай її, — холодно відповів Влад.

Вероніка перевела очі на нього.

І вперше в її усмішці з’явилось щось жорстке.

— Ти вже не в тому становищі, щоб наказувати.

Повітря в тунелі стало майже задушливим.

Анна відчула: ця жінка небезпечніша за багатьох, кого вона бачила.

Бо не грала в емоції.

Не ховалась за ними.

Вероніка дивилась на людей як на цифри.

— Ми витратили роки, будуючи систему, — сказала вона спокійно. — А ти зруйнував баланс за кілька тижнів.

Влад мовчав.

— Через неї, — продовжила вона.

— Ні, — тихо сказав він. — Через себе.

Це здивувало навіть Луку.

А Вероніка — ніби розлютило.

— Ти справді змінився.

Пауза.

— Це робить тебе слабким.

— А тебе — сліпою.

Тиша стала небезпечною.

Анна бачила: між ними стара історія.

Старі рани.

І, можливо, колишня довіра.

— Чого ти хочеш? — різко запитав Лука.

Вероніка перевела погляд на нього.

— Ти той самий Лука, через якого він почав втрачати людей?

— А ти та сама, що вирішила прийти з армією в тунель?

Ледь помітна усмішка.

— Мені подобається твій характер.

— Мені — ні твій.

Нікіта тихо прошепотів Даші:

— Зараз усе вибухне.

— Уже вибухає.

Вероніка знову подивилась на Анну.

Довго.

Наче намагалася зрозуміти, що саме змінило такого чоловіка, як Влад.

— Він убивав без сумнівів, — сказала вона тихо. — А тепер ризикує собою через тебе.

Анна нічого не відповіла.

— Цікаво, — продовжила Вероніка. — Ти справді того варта?

Лука різко ступив уперед.

— Ще слово —

— І що? — холодно перебила вона. — Ти вб’єш мене?

Пауза.

— Тоді мої люди вб’ють вас усіх.

Тиша.

Вероніка говорила спокійно.

Саме тому це звучало страшно.

Влад раптом став між нею та Анною.

— Досить.

Жінка повільно нахилила голову.

— Подивись на себе.

Її голос став тихішим.

Майже співчутливим.

— Ти навіть зараз прикриваєш її.

Він не відповів.

І це було гірше за відповідь.

Анна відчула дивне змішання емоцій.

Страх.

Напругу.

І щось ще.

Бо вперше бачила Влада не як мисливця.

А як людину, яку теж хтось колись намагався контролювати.

Раптом позаду них пролунали нові вибухи.

Ближче.

Тунель здригнувся.

Один із людей Вероніки швидко сказав:

— Вони прорвались через верхній сектор.

Вероніка тихо вилаялась.

— Хто «вони»? — запитала Даша.

І саме в цю секунду світло в тунелі згасло.

Повністю.

Темрява накрила всіх.

Пролунав автоматний черговий постріл.

Крик.

Хтось упав.

Анна різко здригнулась, але сильна рука миттєво притиснула її до себе.

Лука.

— Не відходь від мене, — прошепотів він їй просто у вухо.

У темряві почався хаос.

Постріли.

Кроки.

Крики.

Ніхто вже не розумів, хто в кого стріляє.

І лише Влад у цій темряві раптом усвідомив найстрашніше:

сюди прийшли не за ним.

І навіть не за Анною.

Хтось прийшов знищити їх усіх одразу.