Розділ 16.Остання межа контролю (продовження)

— Не дивись вниз! — різко сказав Лука.

Його голос прорізав шум у голові Анни.

Вона відчула, як пальці обох чоловіків стискаються сильніше.

Міст над ними скрипів.

Метал повільно деформувався після вибуху.

Ще кілька секунд — і конструкція могла не витримати.

— Тягніть її зараз! — крикнула Даша.

Нікіта вже ліг на міст, намагаючись дотягнутися до Анни.

Але головне було не це.

Головне — вони не відпускали.

Обидва.

Навіть коли це стало небезпечно для них самих.

Анна дивилась на Луку.

У його очах більше не було холодного контролю.

Лише чиста, майже болюча паніка.

Влад же дивився інакше.

Спокійніше зовні.

Але саме це лякало.

Бо вона бачила, скільки сили він витрачає, щоб не показати страх.

— Анно, — тихо сказав Влад. — Дивись на мене.

Лука різко кинув:

— Ні.

І ця коротка відповідь прозвучала майже як удар.

Метал тріснув.

Гучно.

Міст просів ще нижче.

— Чорт! — Нікіта схопив Луку за плече. — Ми всі впадемо!

Анна відчула, як руки починають ковзати.

Біль прострелив зап’ястя.

— Я не втримуюсь… — видихнула вона.

— Тримайся за мене! — одночасно сказали Лука і Влад.

На секунду це прозвучало моторошно однаково.

Анна заплющила очі.

Все змішалося.

Шум.

Темрява.

Їхні голоси.

І раптом вона зрозуміла:

якщо зараз хтось із них відпустить — другий ніколи цього не пробачить.

Ні собі.

Ні іншому.

— Лука! — різко крикнула Даша. — Рішення зараз!

Він подивився на Влада.

Вперше без ненависті.

Лише з виснаженим усвідомленням.

— Разом, — холодно сказав Лука.

Влад коротко кивнув.

І вони потягнули одночасно.

Різко.

Анна скрикнула від болю, але через секунду вже впала на міст.

Лука миттєво притягнув її до себе.

Влад залишився навпроти.

Важко дихаючи.

І саме в цю мить задня частина мосту з гуркотом обвалилась у темряву.

Усі завмерли.

Якби вони запізнилися хоча б на секунду…

Ніхто не договорив думку.

Анна сиділа на холодному металі, намагаючись відновити дихання.

Лука тримав її обличчя в долонях.

— Ти ціла?

Вона кивнула.

Але його руки все одно не відпускали.

Наче він досі не вірив.

Нікіта швидко оглянув тунель.

— Вибух пробив шлях згори. Вони скоро будуть тут.

Даша підійшла до Анни.

— Можеш іти?

— Так.

Хоча ноги ще тремтіли.

Влад мовчки стояв трохи осторонь.

На його руці текла кров — метал роздер шкіру, коли міст обвалювався.

Анна помітила це першою.

— Ти поранений.

— Нічого серйозного.

Лука теж побачив кров.

І в його очах на мить промайнуло щось дивне.

Небажане.

Вдячність.

Він ненавидів це відчуття.

Бо Влад щойно врятував Анну разом із ним.

І тепер світ більше не був простим.

Десь позаду пролунали голоси.

Вони наближались.

— Рухаємося, — сказав Нікіта.

Вузький тунель вивів їх до старої технічної станції.

Покинуті щити.

Іржаві труби.

Тьмяне аварійне світло.

Тут вони нарешті зупинились на кілька секунд.

Анна сперлась об стіну.

Лука стояв поруч.

Надто близько.

Наче боявся, що вона знову зникне.

Влад — навпроти.

Між ними зависло мовчання, важче за будь-які слова.

Першим заговорив саме Влад.

— Тепер ти бачиш?

Лука холодно примружився.

— Що саме?

— Її вже неможливо від цього відділити.

Тиша.

Анна втомлено подивилась на нього.

— Я не річ.

— Я знаю, — тихо відповів Влад.

І це прозвучало надто щиро.

Лука різко зробив крок вперед.

— Досить.

Повітря знову напружилось.

Але цього разу Анна сама стала між ними.

— Припиніть.

Вони замовкли.

Бо обидва слухали її.

І це лякало її найбільше.

Раптом Нікіта різко підняв голову.

— Тихо.

Усі завмерли.

Кроки.

Попереду.

Не позаду.

Хтось уже чекав на них у технічній станції.

І судячи з усмішки Влада, яка повільно зникла з його обличчя…

він зрозумів, хто це, раніше за всіх.