Розділ 16 .Остання межа контролю(продовження)

Зовні різко загальмували машини.

Фари прорізали темряву крізь брудні вікна ангара.

Нікіта миттєво погасив ліхтар.

Усередині стало майже темно.

— Скільки їх? — тихо запитала Даша.

Він визирнув лише на секунду.

— Забагато.

Кроки.

Чіткі. Організовані.

Не схожі на бандитів Влада.

Це було щось інше.

Анна подивилась на Влада.

— Хто вони?

Він мовчав кілька секунд.

Наче вирішував, скільки правди сказати.

— Люди, які фінансували частину мережі.

— Наркотрафік? — різко запитав Нікіта.

— Не тільки.

Пауза.

— Зброя. Дані. Люди.

Холод пройшов по спині Анни.

— І вони прийшли за тобою?

Влад перевів погляд на неї.

— За всіма нами.

Пролунав удар у металеві двері.

Потім ще один.

— У нас хвилина, максимум дві, — сказав Нікіта.

Лука вже перевіряв зброю.

Його погляд ковзнув до Влада.

— Якщо це чергова гра —

— Ні, — різко перебив Влад. — Якби я хотів вас здати, ви були б уже мертві.

Тиша.

І найгірше було те, що це звучало правдиво.

Даша холодно примружилась.

— Чому вони тут зараз?

Влад повільно видихнув.

— Бо хтось вирішив, що я став нестабільним.

Анна тихо сказала:

— Через мене.

Він не відповів.

І саме це стало відповіддю.

Металеві двері здригнулися від нового удару.

— Треба йти, — сказав Нікіта.

— Є інший вихід? — запитала Даша.

Влад кивнув у бік темного коридору.

— Через технічний тунель.

Лука навіть не зрушив.

— І чому ми маємо тобі вірити?

Влад подивився прямо йому в очі.

— Бо якщо вони заберуть її… ти вже ніколи її не повернеш.

Ці слова вдарили занадто точно.

Анна побачила, як Лука стиснув щелепи.

Він ненавидів Влада.

Але ще більше ненавидів думку, що той може мати рацію.

Перший вибух пролунав раніше, ніж вони рушили.

Двері ангара розлетілися всередину.

Крики.

Ліхтарі.

Озброєні люди в чорному.

— На землю!

Постріли заглушили все інше.

Лука схопив Анну за руку.

— За мною!

Нікіта прикривав відступ.

Даша стріляла коротко й точно.

А Влад…

Анна обернулась лише на секунду — і побачила, як він стоїть посеред хаосу абсолютно спокійно.

Наче звик до цього.

Наче народився в такій темряві.

Потім він різко вистрілив у чоловіка, який цілився в Анну.

І крикнув:

— Рухайтесь!

Вони побігли в темний коридор.

Сирий бетонний тунель тягнувся під ангаром.

Позаду лунали кроки.

І постріли ставали ближчими.

— Вони нас наздоженуть! — крикнула Даша.

— Ні, якщо закрити шлюз! — відповів Влад.

Він звернув у бік старої технічної панелі.

Нікіта різко схопив його за комір.

— Якщо це пастка —

— Тоді чому я досі тут?!

Пауза.

Лише важке дихання й кроки позаду.

Анна вперше побачила у Владові не контроль.

А втому.

Лють.

І страх втратити щось, що стало для нього занадто важливим.

Лука дивився на нього кілька секунд.

Потім коротко сказав:

— Відкривай.

Влад активував механізм.

Десь позаду загуркотів метал.

Важкі двері тунелю почали повільно опускатись.

— Швидше! — крикнув Нікіта.

Вони встигли буквально за секунду.

Металевий шлюз із гуркотом закрився.

Постріли стихли.

Лише удари з іншого боку нагадували, що небезпека не зникла.

У тунелі запала тиша.

Важка.

Нерівне дихання.

Темрява.

Анна сперлась рукою об стіну, намагаючись заспокоїти серце.

І раптом зрозуміла:

Влад залишився поруч.

Не втік.

Не використав момент.

Він стояв навпроти Луки, брудний від пилу й крові, але все ще небезпечно спокійний.

— Чому? — тихо запитала Анна.

Він подивився на неї.

— Бо вони забрали б тебе.

Пауза.

— А я цього не дозволю.

Лука різко зробив крок уперед.

— Ти не маєш права говорити так, ніби вона твоя.

Повітря стало крижаним.

Влад повільно повернув голову до нього.

— А ти поводишся так, ніби вона твоя.

Тиша.

Небезпечна.

Даша тихо видихнула:

— Тільки не зараз…

Але вже було пізно.

Бо між Лукою і Владом зараз стояло не суперництво.

Не влада.

Анна.