Розділ 16 .Остання межа контролю

Місто завмирало перед грозою.

Повітря було важким, небо — низьким і темним, ніби саме над Києвом збиралось щось більше, ніж дощ.

Анна стояла біля вікна й дивилась на блискавки вдалині.

Вона більше не відчувала себе тією людиною, якою була кілька місяців тому.

Тоді страх здавався чимось простим.

Тепер він став частиною неї.

Навчив її дивитися в темряву — і не відводити очей.

Позаду тихо відчинилися двері.

Лука.

Вона впізнавала його кроки ще до того, як він заговорив.

— Нікіта знайшов дещо, — сказав він.

Анна обернулась.

Його обличчя було напруженим.

— Що саме?

— Людину Влада.

Тиша.

— Живу?

— Поки що.

Щось у його голосі змусило її насторожитись.

— Лука…

Він підійшов ближче.

— Він знає про нову точку.

— Це може бути пастка.

— Це точно пастка.

Пауза.

— Але цього разу ми підемо першими.

Через годину вони вже були в дорозі.

Старий промисловий район на лівому березі.

Покинуті ангари.

Ідеальне місце для засідки.

Нікіта зупинив машину за кілька кварталів.

— Далі пішки.

Даша перевірила магазин пістолета.

— Мені це не подобається.

— Мені теж, — коротко відповів Лука.

Анна мовчала.

Вона відчувала дивне напруження всередині.

Ніби щось ось-ось зламається.

І не могла позбутися думки, що Влад уже знає: вони прийдуть.

Ангар був майже темним.

Лише один ліхтар гойдався під стелею, кидаючи довгі тіні.

На стільці посеред приміщення сидів чоловік.

Побитий.

Зв’язаний.

Один із людей Влада.

Він нервово підняв голову, коли вони зайшли.

— Я сказав усе, що знав! — одразу випалив він.

— Де Влад? — холодно запитав Лука.

— Я не знаю!

— Брешеш.

— Ні! Клянусь —

Чоловік різко замовк.

Бо почув звук.

Повільні оплески.

З темряви.

Анна відчула, як серце стислося.

Влад.

Він вийшов із тіні спокійно, ніби це місце належало йому.

Наче весь цей час він просто чекав.

— Гарна робота, — сказав він тихо. — Ви стали швидшими.

Лука миттєво став перед Анною.

Влад помітив це.

І ледь усміхнувся.

— Ось це мені в тобі й подобається.

— Закінчуй, — холодно сказав Лука.

— З радістю.

Тиша стала густою.

— Ти втрачаєш людей, — сказав Нікіта.

— Людей завжди можна замінити.

— А контроль?

Влад перевів погляд на нього.

— Контроль втрачають слабкі.

Анна дивилась на нього уважно.

І вперше побачила втому.

Добре приховану.

Але справжню.

— Ти більше не контролюєш усе, — сказала вона тихо.

Погляд Влада одразу повернувся до неї.

І на мить весь світ ніби зник.

— А ти думаєш, що контролюєш себе? — запитав він.

Анна не відповіла.

Бо питання влучило надто точно.

Влад зробив кілька повільних кроків уперед.

— Подивись, що сталося з усіма вами, — сказав він тихо. — Ви вже не живете. Ви реагуєте. На мене. На страх. На одне одного.

— Це ти так виправдовуєш свої дії? — різко сказала Даша.

— Ні.

Він не відвів погляду від Анни.

— Я пояснюю, чому ми схожі більше, ніж вам хочеться.

— Ми не схожі, — холодно сказав Лука.

Влад усміхнувся.

Сумно.

— Ти готовий убити мене просто зараз.

Тиша.

— І я готовий убити будь-кого заради неї.

Його голос став тихішим.

— То скажи мені… у чому між нами різниця?

Повітря ніби завмерло.

Анна подивилась на Луку.

І вперше побачила — Влад дійсно знайшов те, чого Лука боявся найбільше.

Не програшу.

А схожості.

Раптом чоловік на стільці закричав:

— Це не я! Я не хотів —

Пролунав постріл.

Усі різко обернулись.

Чоловік упав.

Мертвий.

Анна завмерла.

— Навіщо?! — крикнула Даша.

Влад повільно опустив пістолет.

Його обличчя стало крижаним.

— Бо він продав інформацію не тільки вам.

Тиша.

— У нас гості.

І в ту ж секунду зовні пролунали двигуни.

Багато.

Нікіта різко повернувся до входу.

— Чорт… це не його люди.

— Тоді чиї? — напружено запитала Анна.

Влад подивився на неї.

І вперше за весь час у його голосі з’явилось щось схоже на справжню тривогу.

— Тих, кого навіть я не можу контролювати