Розділ 15.Жива мішень(фінал))

Наступний день почався так, ніби ніч не мала права існувати.

Звичайні звуки міста повертались повільно — машини, голоси, сирени десь далеко. Але в їхній квартирі-укритті все залишалося напруженим, як натягнута струна.

Анна майже не говорила.

Лука теж.

Між ними з’явилась тиша, яка вже не була просто відсутністю слів — вона стала межою, де кожен думав про одне й те саме, але по-різному.

Нікіта працював із технікою без зупинки.

— Він не вийшов на зв’язок, — сказав він нарешті. — Влад зник із радарів після складу.

— Це не зникнення, — відповіла Даша, сидячи навпроти. — Це перехід у тінь.

Лука підняв голову.

— Він перегруповується.

— Або чекає, — додала Анна тихо.

Усі погляди на мить звернулись до неї.

Вона не відвела очей.

Бо знала це відчуття.

Відчуття, коли хтось уже зробив хід, але не показав його.

Нікіта різко підвівся.

— Є ще одне.

Він кинув телефон на стіл.

Екран засвітився.

Зображення.

Порожня кімната.

І стілець.

Порожній.

Даша завмерла.

— Це не Даша, — сказала вона одразу.

Але під фото був текст:

«Вона більше не потрібна.»

Анна відчула, як холод проходить по спині.

Лука повільно стиснув кулак.

— Де він?

Нікіта похитав головою.

— Невідомо.

Пауза.

— Але це не кінець.

Даша уважно дивилась на фото.

— Він не показує жертву.

— Він показує відсутність, — тихо сказала Анна.

І сама здивувалась, як спокійно це прозвучало.

Лука підійшов до неї ближче.

— Він грає з нами.

— Ні, — відповіла Анна. — Він нас вивчає.

Тиша.

Він дивився на неї довго.

Ніби намагався зрозуміти, коли вона почала бачити це так само, як він.

— І що ти пропонуєш? — тихо запитав він.

Анна зробила глибокий вдих.

— Дати йому те, чого він не очікує.

Нікіта підняв брову.

— А саме?

Вона подивилась на всіх.

— Ми перестаємо реагувати.

Тиша.

Даша повільно усміхнулась.

— І стаємо для нього непередбачуваними.

Лука нахилив голову.

— Це небезпечно.

— Усе небезпечно, — спокійно відповіла Анна.

Пауза.

— Але він хоче контролю.

— Так, — кивнув Нікіта.

— Тоді ми забираємо в нього головне — реакцію.

У кімнаті стало тихо.

Лука дивився на Анну так, ніби бачив її вперше.

Не як людину, яку потрібно захищати.

А як частину стратегії, яка вже мислить як ворог, але не стала ним.

— Ти змінюєшся, — тихо сказав він.

Анна не відвела погляду.

— Він змушує.

Це була правда.

І обом це не подобалось.

Ввечері Лука вийшов на дах.

Місто було спокійне.

Занадто спокійне після того, що відбувається в їхньому житті.

Анна піднялась слідом.

Він не здивувався.

— Ти не спиш, — сказав він.

— Ти теж.

Пауза.

Вітер був холодним.

Вони стояли поруч, але не торкались.

— Ти довіряєш мені? — раптом запитала Анна.

Лука не відповів одразу.

Це було складне питання.

Небезпечне.

— Я довіряю тому, що ти хочеш вижити, — сказав він нарешті.

Анна ледь усміхнулась.

— Це не зовсім те, що я питала.

Він подивився на неї.

Довго.

— Я довіряю тобі більше, ніж цьому місту, — тихо сказав він.

Пауза.

— Але менше, ніж самому собі.

Це було чесно.

І боляче.

Анна кивнула.

— Це нормально.

Вона зробила крок ближче до краю даху.

— Бо ми всі вже трохи змінилися.

Лука не зупинив її.

— І він теж, — додала вона.

Тиша.

Десь унизу місто жило своїм життям.

А десь далеко Влад дивився на ті самі вогні.

І вперше не посміхався.

Бо тепер він бачив:

вони перестали боятися.

А це означало, що наступний крок доведеться зробити інакше.

Жорсткіше.

Точніше.

Остаточніше.