Розділ 15.Жива мішень(продовження)

Дощ не припинявся.

Краплі стікали по темному склу машини, поки Анна мовчки дивилась у нічне місто.

Лука сидів поруч.

Нікіта — за кермом.

У повітрі висіла напруга, від якої ставало важко дихати.

— Ми не знаємо, скільки людей буде всередині, — сказав Нікіта, не відриваючи очей від дороги. — Якщо Влад хоче пастку, значить вона вже готова.

— Він чекатиме лише Анну, — тихо відповів Лука.

— І саме тому ти не повинен заходити одразу, — додав Нікіта.

Лука холодно усміхнувся.

— Це вже не варіант.

Анна повернула голову до нього.

— Якщо ти втратиш контроль — він виграє.

— А якщо я не зайду — він може вбити Дашу.

Тиша.

Анна знала: він уже на межі.

І Влад це теж знає.

Тим часом Даша сиділа в темному приміщенні старого судноремонтного складу.

Руки все ще зв’язані.

Охоронців поменшало.

Це лякало більше.

Влад стояв біля металевого столу, переглядаючи щось у телефоні.

— Ти дивишся на годинник кожні дві хвилини, — сказала Даша.

Він не підняв очей.

— Ти нервуєш.

— Ні.

— Брешеш.

Тепер він подивився на неї.

Спокійно.

— Ти дуже спостережлива для людини в такому становищі.

Даша ледь усміхнулась.

— А ти занадто одержимий для людини, яка називає себе холодною.

На секунду тиша стала гострою.

Але Влад лише повільно підійшов ближче.

— Ти думаєш, я роблю це через почуття?

— А хіба ні?

Він нахилив голову набік.

— Я роблю це, бо хочу зрозуміти дещо.

— Що саме?

Його голос став тихішим.

— Чому вона обирає його.

Даша уважно дивилась на нього.

І вперше побачила справжню проблему.

Не владу.

Не контроль.

Самотність.

Глибоку. Стару. Небезпечну.

— Бо Лука готовий втратити себе заради неї, — тихо сказала вона.

— Я теж.

— Ні.

Влад примружив очі.

— Ти готовий втратити світ заради контролю над нею. Це різне.

Тиша.

І цього разу її слова влучили.

Машина зупинилась за два квартали від складу.

Нікіта швидко перевірив зброю.

— Виходимо через півтори хвилини.

Анна вже відкривала двері, коли Лука різко взяв її за руку.

Вона обернулась.

Його погляд був темним.

Надто живим.

— Якщо щось піде не так… — почав він.

— Не починай.

— Анно.

Вона мовчала кілька секунд.

А потім тихо сказала:

— Я повернусь.

Він дивився на неї так, ніби хотів запам’ятати.

Кожну рису.

Кожен подих.

— Ти не розумієш, що зі мною робиш, — сказав він майже пошепки.

Серце Анни стиснулося.

— Розумію.

Пауза.

— І все одно йду.

Він різко притягнув її до себе.

Коротко.

Майже боляче.

Наче на межі втрати контролю.

— Я не дозволю йому забрати тебе, — тихо сказав Лука їй у волосся.

Анна заплющила очі лише на секунду.

— Тоді не запізнись.

Склад був майже порожнім.

Лише тьмяне світло ламп.

І тиша.

Анна зайшла всередину сама.

Її кроки луною розходились у темряві.

— Влад!

Кілька секунд — нічого.

Потім він вийшов із тіні.

Спокійний.

У чорному пальті.

Ніби не викрадач.

Ніби людина, яка просто чекає.

— Ти прийшла, — сказав він тихо.

— Де Даша?

— Жива.

— Покажи її.

Він уважно дивився на Анну.

— Ти навіть не боїшся мене зараз.

— Боюсь.

Пауза.

— Але не настільки, щоб залишити її тут.

Щось у його погляді здригнулося.

— Ось тому він тебе любить.

Анна холодно відповіла:

— І я люблю його.

Ці слова знову вдарили.

Вона бачила це.

Але цього разу Влад не відвів погляду.

— Я знаю.

Тиша між ними стала важкою.

— Тоді навіщо все це? — тихо спитала Анна.

Влад повільно підійшов ближче.

— Бо я хочу побачити… чи прийде він за тобою знову.

Анна завмерла.

— Ти божевільний.

— Можливо.

Він зупинився за крок.

— Але він уже тут, правда?

І в ту ж секунду у темряві пролунав знайомий голос:

— Відійди від неї.

Лука.

Холодний.

Небезпечний.

І цього разу — без страху