Розділ 15.Жива мішень

Дощ ішов із самого ранку.

Холодний. Повільний. Такий, що робить місто сірим і мовчазним.

Даша стояла біля входу до старого поліцейського архіву, тримаючи телефон біля вуха.

— Я кажу тобі, Влад не діє хаотично, — тихо сказала вона. — Якщо його люди почали рух у порту, значить він щось готує.

У навушнику пролунав голос куратора:

— Ти занадто близько до цієї справи.

— Саме тому я бачу більше за інших.

Вона швидко озирнулась.

Вулиця була майже порожня.

Але інстинкт не замовкав.

— Дашо? — голос у навушнику став напруженим. — Що там?

Вона помітила чорний мікроавтобус на іншому боці дороги.

Без номерів.

Серце вдарило сильніше.

— Чорт…

Двері машини різко відчинилися.

Усе сталося миттєво.

Двоє чоловіків.

Швидкий удар.

Даша встигла дістати зброю — і навіть вистрілити.

Один із нападників упав.

Але другий схопив її ззаду.

— Поліція! На землю! — різко крикнула вона, намагаючись вирватися.

Їй закрили рот.

Телефон впав на мокрий асфальт.

Останнє, що почув куратор, був звук боротьби.

А потім — тиша.

Анна відчула щось не те ще до дзвінка.

Лука сидів навпроти неї, переглядаючи інформацію Нікіти, коли телефон різко завібрував.

Нікіта відповів першим.

І його обличчя змінилось одразу.

— Що сталося? — запитав Лука.

Нікіта повільно опустив телефон.

— Даша зникла.

Тиша.

Анна різко підвелась.

— Що значить зникла?!

— Напад біля архіву. Один нападник мертвий. Її — забрали.

Лука вже стояв.

Його погляд став темним.

Небезпечним.

— Влад, — тихо сказав він.

Нікіта кивнув.

— Це занадто чисто для когось іншого.

Анна відчула холод у грудях.

— Він робить це через мене.

Ніхто не заперечив.

Бо всі знали: це правда.

Через годину прийшло повідомлення.

Без номера.

Без тексту.

Лише фото.

Даша сиділа на стільці в темному приміщенні. Руки зв’язані. На обличчі — слід крові, але погляд залишався жорстким.

І під фото — одне речення:

«Приведи Анну. Одна.»

Лука стиснув телефон так сильно, що побіліли пальці.

— Ні.

Анна дивилась на фото, не кліпаючи.

— Він знає, що я прийду.

— Ти нікуди не підеш сама.

— Лука —

— Ні.

Його голос прозвучав різко.

Майже жорстоко.

— Це пастка.

— Я знаю.

— Він цього й хоче!

Анна підійшла ближче.

— А ще він хоче, щоб ми боялися.

Тиша.

Лука дивився на неї так, ніби вже знав, чим це закінчиться.

І ненавидів це.

— Він використав Дашу, — тихо сказала Анна. — Через мене.

— Це не твоя вина.

— Але моя відповідальність.

Нікіта мовчки дивився на них.

Потім тихо сказав:

— Якщо ми нічого не зробимо — Даша не переживе це.

У кімнаті стало тихо.

Дуже тихо.

Лука повільно провів рукою по обличчю.

— Влад хоче витягнути тебе емоційно, — сказав він Анні. — Змусити зробити помилку.

— Тоді ми зробимо так, щоб помилився він.

Пауза.

Лука подивився їй в очі.

І вперше за довгий час у ньому з’явився страх.

Не за себе.

За неї.

— Якщо він торкнеться тебе ще раз… — тихо почав він.

Анна перебила:

— Тоді ти прийдеш за мною.

Їхні погляди зустрілися.

Напруга між ними стала майже фізичною.

Бо обидва розуміли:

Влад більше не грає.

Тепер він б’є туди, де болить найсильніше.

У цей самий час Даша сиділа в темному приміщенні, намагаючись не показати слабкість.

Навпроти стояв Влад.

Спокійний, як завжди.

— Ти зробив помилку, — сказала вона хрипко.

— Ні, — відповів він. — Я зробив хід.

Вона холодно усміхнулась.

— Анна все одно вибере Луку.

На секунду в його очах щось потемнішало.

Але голос залишився рівним.

— Можливо.

Він підійшов ближче.

— Але вона прийде за тобою.

Даша мовчала.

— І тоді… — тихо сказав Влад, — я нарешті побачу, кого вона рятуватиме першою.

Тиша.

Даша відчула холод.

Бо зрозуміла:

Влад більше не хоче просто перемогти Луку.

Він хоче зламати сам вибір Анни.

І для цього готовий використати будь-кого