Розділ 14 .Лінія, яку не перейти (продовження)

Ніч не закінчувалась.

Навіть коли годинник показував ранок — у кімнаті залишалась темрява. Не зовні. Всередині.

Анна сиділа на дивані, загорнувшись у плед, але не через холод. Тіло ще пам’ятало напругу, боротьбу, той момент, коли все могло піти інакше.

Лука стояв біля вікна.

Не рухався.

Не говорив.

Нікіта перевіряв телефони, канали, контакти. Даша тихо ходила кімнатою, ніби рахувала кроки, щоб не думати.

Першим заговорив саме Нікіта.

— Є рух.

Усі підняли погляд.

— Який? — коротко запитав Лука.

— Влад почав чистку.

— У якому сенсі?

Нікіта показав телефон.

— Його люди зникають. Ті, хто були сьогодні на точці — або прибрані, або виведені з гри.

Даша нахмурилась.

— Він стирає сліди.

— Ні, — тихо сказав Лука. — Він прибирає слабких.

Анна підняла голову.

— Після того, що сталося?

— Саме через це, — відповів він.

Пауза.

— Він не пробачає провалів, — додав Нікіта.

— І не залишає свідків, — сказала Даша.

Тиша стала холодною.

Анна повільно вдихнула.

— Тобто… він уже знає, що сталося між нами?

Лука подивився на неї.

— Він знає все, що для нього важливо.

— І я — важлива, — тихо сказала вона.

Це не було питанням.

Ніхто не заперечив.

Телефон на столі різко завібрував.

Невідомий номер.

Усі завмерли.

Лука взяв слухавку.

— Слухаю.

Кілька секунд — тиша.

Потім знайомий голос.

Спокійний. Контрольований.

— Вражаюче.

Анна завмерла.

— Ти швидко її знайшов, — сказав Влад.

Лука не відповів одразу.

— Ти допустив помилку.

— Ні, — тихо відповів Влад. — Я зробив висновок.

Пауза.

— І який же? — холодно.

— Що ти готовий зруйнувати все заради неї.

Погляд Луки потемнів.

— І що?

— І що це робить тебе передбачуваним.

Анна відчула, як повітря стало важчим.

— Ти її не отримаєш, — сказав Лука.

Влад тихо засміявся.

— Я вже отримав більше, ніж ти думаєш.

Тиша.

— Що ти маєш на увазі? — різко.

— Я побачив, де твоя межа.

Пауза.

— І тепер я знаю, як її зламати.

Зв’язок обірвався.

У кімнаті стало тихо.

Ніхто не говорив.

Лука повільно опустив телефон.

Анна дивилась на нього.

— Він не про мене говорить, — сказала вона.

Лука не відповів.

— Він про тебе, — тихо додала вона. — Про те, що ти зробиш.

Пауза.

— Він хоче, щоб ти втратив контроль.

Нікіта кивнув.

— Це його стиль.

— І ти не можеш дати йому цього, — сказала Даша.

Тиша.

Лука провів рукою по обличчю.

— Він уже втягнув нас у це.

— Так, — відповіла Анна. — Але ти вирішуєш, як грати далі.

Він подивився на неї.

Довго.

— Якщо я буду грати за правилами… я програю.

— А якщо ні?

Пауза.

Його голос став тихішим.

— Тоді я стану таким, як він.

Ці слова зависли в повітрі.

Небезпечні.

Правдиві.

Анна зробила крок ближче.

— Ні.

Він підняв очі.

— Ти не він, Лука.

— Я можу ним стати.

— Ні, — повторила вона. — Бо ти ще обираєш.

Тиша.

Він дивився на неї, ніби намагаючись втриматися на межі.

— І що ти пропонуєш? — тихо.

Анна вдихнула.

— Вдарити першим.

Усі подивилися на неї.

— Але не так, як він очікує.

Нікіта підняв брову.

— Конкретніше?

Анна повільно сказала:

— Влад думає, що я — його важіль.

Пауза.

— Тоді давайте зробимо так, щоб він повірив, що це правда.

Даша уважно подивилась на неї.

— Ти хочеш використати себе як приманку?

— Я вже нею є, — відповіла Анна.

Лука різко заперечив:

— Ні.

— Лука, — вона зробила крок до нього, — він не зупиниться.

— Я не дам тобі знову туди піти.

— А я не дам йому виграти.

Тиша між ними стала гострою.

Нікіта тихо сказав:

— Це єдиний спосіб витягнути його на відкриту позицію.

Даша кивнула.

— І я можу це підтримати.

Лука мовчав.

Довго.

Потім тихо сказав:

— Якщо щось піде не так…

— Не піде, — перебила Анна.

Він подивився на неї.

— Я не дозволю.

І в її голосі була та сама рішучість, яку він уже знав.

Небезпечна.

Справжня.

Пауза.

Лука повільно видихнув.

— Добре.

Але в його очах було щось інше.

Щось темніше.

— Але цього разу… ми закінчимо це.

Десь у місті Влад стояв біля вікна.

Телефон у руці.

Він дивився на нічні вогні, але думав не про місто.

Про неї.

— Ти зробиш хід, — тихо сказав він у порожнечу.

Пауза.

— І я буду готовий.

Його погляд став холоднішим.

— Бо тепер це вже не про контроль.

Тиша.

— Це про те, хто кого зламає першим.

І цього разу він не збирався помилятися