Розділ 14 .Лінія, яку не перейти (продовження)

Будівля ще дихала димом, коли вони вийшли назовні.

Холодне повітря вдарило в обличчя, ніби нагадуючи: все сталося насправді. Не кошмар. Не сон.

Анна йшла поруч із Лукою. Він не відпускав її руку.

Ні на секунду.

Нікіта швидко оглянув периметр.

— Маємо хвилини. Його люди можуть повернутися.

— Не повернуться, — тихо сказав Лука.

— Чому?

— Бо він уже отримав, що хотів.

Анна підняла погляд.

— Що саме?

Лука не відповів одразу.

Його погляд був спрямований кудись далі, ніж просто ця ніч.

— Нас.

Вони сіли в машину.

Даша за кермом. Нікіта поруч. Анна — ззаду разом із Лукою.

Машина рушила різко.

Кілька хвилин — лише звук двигуна і тиша.

Потім Даша тихо сказала:

— Він дав нам зайти.

Нікіта кивнув.

— Так. Надто легко.

Анна напружилась.

— Ви думаєте… це було заплановано?

— Це було розраховано, — відповів Лука.

Він дивився на її руку у своїй.

Наче перевіряв, що вона тут.

— Він хотів подивитися, як я дію, — додав він.

— І як ми працюємо разом, — сказала Даша.

— І як далеко ми зайдемо, — тихо завершив Нікіта.

Тиша знову стала важкою.

Анна повільно видихнула.

— Він дивиться на мене як на… щось більше, ніж інструмент.

Лука різко перевів на неї погляд.

— Що він зробив?

— Нічого, — відповіла вона швидко. — Я не дозволила.

Пауза.

— Але він змінюється, Лука.

Ці слова були небезпечні.

— У якому сенсі?

Анна на мить заплющила очі, згадуючи його погляд.

— Він більше не просто контролює. Він… відчуває.

Машина на секунду ніби стала важчою.

— Це погано, — сказав Нікіта.

— Це найгірше, — додала Даша.

Лука мовчав.

Довго.

— Люди на кшталт Влада не вміють любити, — сказав він нарешті. — Вони вміють лише привласнювати.

Анна тихо відповіла:

— Я знаю.

Він стиснув її руку сильніше.

— І він більше не підійде до тебе.

— Ти не можеш це гарантувати.

— Можу.

Його голос став холодним.

— Бо я його зупиню.

Машина зупинилася біля безпечного будинку.

Інше місце. Інша точка.

Тепер уже без компромісів.

Всередині було тихо.

Занадто тихо після всього.

Анна зайшла першою.

Зупинилась посеред кімнати.

І раптом… її накрило.

Не сльози.

Глибше.

Вона різко видихнула і оперлась руками об стіл.

— Все добре, — тихо сказав Лука, підходячи.

— Ні, — відповіла вона. — Не добре.

Він не заперечував.

Лише став поруч.

Достатньо близько.

— Він не зупиниться, — сказала вона.

— І я теж.

Пауза.

Анна повернулась до нього.

— Лука… це вже не просто війна.

Він дивився на неї уважно.

— Я знаю.

— Він зробить це особистим.

— Він уже зробив.

Їхні погляди зустрілися.

Напруга між ними була іншою тепер.

Глибшою.

Після того, що сталося.

— Я могла не вийти звідти, — тихо сказала Анна.

— Але ти вийшла.

— Завдяки тобі.

Він похитав головою.

— Завдяки тобі.

Пауза.

— Ти не зламалась.

Анна ледь усміхнулась.

— Я ж сказала тобі… я не слабке місце.

Він зробив крок ближче.

— Ти найнебезпечніше місце в цій грі.

Тиша.

Їх розділяло кілька сантиметрів.

— Чому? — тихо запитала вона.

Він відповів не одразу.

— Бо за тебе я готовий знищити все.

Ці слова повисли між ними.

Небезпечні. Чесні.

Анна відчула, як серце стискається.

— А я не хочу, щоб ти знищував себе.

Пауза.

Лука дивився на неї довго.

— Запізно.

У сусідній кімнаті Даша говорила з Нікітою.

— Він тепер буде діяти через неї, — сказала вона.

— Так.

— Або через нас.

Нікіта кивнув.

— Влад не програв. Він просто змінив стратегію.

Даша подивилась у темряву за вікном.

— Тоді нам доведеться зробити те саме.

— Ти готова?

Вона відповіла без вагань:

— Я вже всередині.

У головній кімнаті Анна стояла поруч із Лукою.

І вперше після всього дозволила собі закрити очі.

На секунду.

Його рука все ще була поруч.

І це було єдине, що зараз тримало її в рівновазі.

А десь у місті Влад уже будував наступний хід.

Тихо.

Точно.

І цього разу — без помилок.

Бо тепер це була не просто гра.

Це була війна, де кожен знає слабкі місця іншого.

І б’є саме туди