Розділ 13 . Дві сторони однієї війни(продовження)

Ніч була важкою.

Анна майже не спала.

Події останніх днів накладалися одна на одну, ніби темні хвилі.

Лука став ще мовчазнішим.

Нікіта працював майже без відпочинку.

Даша зникала на години, пояснюючи це справами.

І десь у цій тиші, між подихами ночі, Анна відчувала — щось наближається.

Щось неминуче.

Того вечора вона вирішила вийти сама.

Це була помилка.

Або, можливо, пастка, яку вона навіть не помітила.

Вулиця була тихою. Ліхтарі відкидали довгі тіні.

Анна йшла швидко, думаючи про Луку.

Про те, як він дивиться на неї, коли думає, що вона не бачить.

Про його жорсткість.

І ту дивну ніжність, яку він ніколи не називав словами.

Раптом позаду почувся звук машини.

Чорний автомобіль зупинився поруч.

Двері відчинилися.

Все сталося за секунди.

Рука на її роті.

Різкий рух.

Темрява салону.

Анна встигла лише вдарити когось ліктем.

— Спокійно, — прозвучав голос.

Спокійний. Холодний.

— Тобі не нашкодять.

Її серце калатало.

— Хто ви?!

Машина вже рушила.

Світло вулиці зникало за вікнами.

І тоді вона почула ім’я.

— Мене звати Влад.

Коли пов’язку з очей зняли, вона опинилася в просторій кімнаті.

Не підвал.

Не склад.

Навпаки — надто акуратно.

Великі вікна. Мінімалістичні меблі. Тиша.

І він.

Влад стояв біля столу.

Спокійний.

Ніби це не викрадення, а звичайна зустріч.

Анна підвелася різко.

— Ти божевільний?!

Він уважно дивився на неї.

— Можливо.

— Лука знайде мене.

— Я знаю.

Він сказав це так, ніби це частина плану.

Анна відчула холод.

— Тоді навіщо?

Влад повільно підійшов ближче.

Але не торкнувся.

— Я хотів побачити тебе.

— Ти викрав людину, щоб… подивитися?!

— Не лише.

Його очі були темними. Але в них не було тієї жорстокої холодності, яку вона очікувала.

Навпаки.

Це було щось інше.

— Лука змінюється через тебе, — сказав Влад тихо.

— Ти нічого про нас не знаєш.

— Я знаю достатньо.

Пауза.

— Він почав робити помилки.

Анна зробила крок назад.

— І ти думаєш, що можеш використати мене?

— Спочатку — так.

Він сказав це чесно.

Без прикрас.

— А тепер?

Влад мовчав кілька секунд.

І це мовчання було дивним.

Ніби він сам не очікував того, що відчуває.

— А тепер я розумію, чому він ризикує.

Анна нахмурилась.

— Що це означає?

Влад дивився на неї довго.

— Ти сильніша, ніж здаєшся.

— Відпусти мене.

— Ні.

— Лука все одно прийде.

— Я знаю.

І знову — той самий спокій.

Ніби він не боявся цього.

Навпаки.

Чекав.

Анна дивилася на нього з ненавистю.

— Я ніколи не буду на твоєму боці.

Влад ледь усміхнувся.

— Я і не просив.

Він підійшов ближче.

Занадто близько.

— Але є одна проблема.

— Яка?

Він тихо відповів:

— Я починаю розуміти, чому Лука не може тебе відпустити.

Анна різко відвернулася.

— Ти божевільний.

— Можливо.

Він зупинився за крок від неї.

— Але одне ти повинна знати.

Вона мовчала.

— Я не дозволю нікому нашкодити тобі.

Анна різко повернулась.

— Ти мене викрав!

— І врятував.

— Від чого?!

Влад дивився на неї спокійно.

— Від війни, яка починається.

Пауза.

— Лука втягнув тебе в неї.

— Я сама зробила свій вибір.

— Я знаю.

Він сказав це майже тихо.

І вперше Анна побачила щось несподіване.

Влад дивився на неї не як на заручницю.

Не як на інструмент.

А як на людину, яка стала для нього небезпечно важливою.

І це було ще страшніше.

Бо Анна знала правду.

Її серце належало лише одному чоловіку.

Луці.

І навіть тут, у полоні, вона думала тільки про нього.

А десь далеко, у темному місті, Лука вже починав війну.