Розділ 13 . Дві сторони однієї війни(продовження)

Після тієї ночі Даша зрозуміла: Влад не просто перевіряє її.

Він тестує межі.

Через два дні вона отримала координати нової зустрічі. Не склад. Не майстерня. Занадто банально.

Покинутий бізнес-центр на околиці міста.

— Це вже не перевірка партії, — тихо сказав куратор у навушнику. — Це щось інше.

— Я знаю.

— Якщо побачиш його особисто — не імпровізуй.

Даша ледь усміхнулась.

— Ви ж знаєте, що імпровізація — моя спеціальність.

Будівля була майже темна. Лише кілька поверхів мали світло.

Охорона — мінімальна. Але надто професійна.

Не вуличні.

Не люди Алефтіни.

Інші.

Її провели вгору без слів. Ліфт зупинився на останньому поверсі.

Двері відчинились.

Великий відкритий простір. Панорамні вікна. Нічне місто під ногами.

І він.

Влад стояв спиною до неї, дивлячись на вогні внизу.

Без охорони поруч.

Без демонстрації сили.

Це було гірше.

— Ти прийшла, — сказав він, не обертаючись.

Голос спокійний. Низький. Контрольований.

— Мені запропонували можливість, — відповіла вона рівно.

Він повільно повернувся.

Погляд — холодний. Аналітичний.

Він не був демонстративно жорстким. Не був показово небезпечним.

Його небезпека була в тиші.

— Ти працювала на Алефтіну, — сказав він.

— Працювала поруч.

— І не боялася.

— Боялася. Але страх — це інструмент.

Ледь помітна усмішка.

— Добре сказано.

Він підійшов ближче. Не порушуючи дистанцію.

— Ти знаєш, чому я тут?

— Бо ти будуєш нову систему.

— Ні, — спокійно відповів він. — Бо стара була занадто емоційною.

Пауза.

— Люди, як Лука, руйнують баланс. Вони діють через прив’язаності.

Ім’я прозвучало навмисно.

Даша не відреагувала.

— Прив’язаність — слабкість, — продовжив Влад. — А я працюю з тими, хто здатен від неї відмовитись.

Він дивився прямо їй в очі.

Перевіряючи.

— А ти здатна?

Секунда.

Дві.

Вона витримала погляд.

— Я здатна на результат.

Його очі ледь звузились.

— Мені потрібні люди, які не бояться зробити складний вибір.

— Я вже зробила.

— Який?

Вона відповіла спокійно:

— Залишитися в цій грі.

Тиша стала щільною.

Влад обійшов її повільно, ніби оцінюючи.

— У тебе є родина, — сказав він несподівано.

Серце на мить збилося з ритму.

— У всіх є.

— Двоюрідна сестра.

Тепер це був прямий удар.

— Вона втручається в речі, які її не стосуються.

Даша не рухнулась.

— Якщо ти натякаєш —

— Я не натякаю, — перебив він тихо. — Я попереджаю.

Пауза.

— У моїй системі немає місця для хаосу.

Вона зрозуміла.

Це не погроза.

Це заява.

— Тоді не створюй його, — відповіла вона холодно.

Між ними повисла напруга.

Влад дивився на неї довго. Потім зробив крок назад.

— Ти смілива.

— Я прагматична.

— Можливо, — він кивнув. — Мені потрібен хтось, хто зможе наблизитися до Луки.

Ось воно.

Справжня причина.

— Чому я? — спитала вона.

— Бо ти вже близько.

І знову — тиша.

— Подумай, — продовжив він. — Зі мною ти будеш по правильний бік майбутнього.

— А якщо я відмовлюсь?

Він злегка нахилив голову.

— Ти ж розумієш, що це не питання з двома варіантами.

Він не тиснув.

Не погрожував.

Він просто констатував.

— Я дам тобі час, — сказав він нарешті. — Але не надто багато.

Він розвернувся до вікна.

Розмова закінчена.

Охорона з’явилася так само тихо, як і зникла.

Коли Даша вийшла з будівлі, руки були холодні.

Телефон у кишені — вимкнений. Вона не ризикувала зв’язком усередині.

Лише в машині, коли двері зачинилися, вона увімкнула лінію.

— Я бачила його, — сказала вона куратору.

Тиша.

— Підтверджуєш контакт?

— Так.

— Що він хоче?

Вона подивилась у темне лобове скло.

— Він хоче, щоб я стала його інструментом проти Луки.

— А ти?

Даша повільно вдихнула.

— Я стану його інструментом.

Пауза.

— Щоб дістатися до нього.

У навушнику було чутно лише важке дихання.

— Це буде межа, Даша.

— Я знаю.

Вона відклала телефон.

І вперше дозволила собі усвідомити масштаб.

Влад наближається до Луки.

До Анни.

І тепер — до неї.

Але цього разу вона буде ближче.

Настільки, щоб бачити, коли він зробить помилку.

І чекати.

Бо тепер це вже не просто операція.

Це особиста війна.