Розділ 12 . З цього моменту — разом(фінал)

Минуло лише кілька годин.

У будинку посилили охорону, змінили маршрути, перевірили кожен вихід. Лука не відходив далеко від Анни, але й не тримав її поруч демонстративно — він знав: Влад чекає саме цього. Очікує слабкого місця. Очікує прив’язаності.

Анна сиділа в кабінеті, намагаючись читати, але рядки розпливалися. Тіло ще пам’ятало дотик чужих рук, той холод, що приходить перед насильством.

Раптом телефон завібрував.

Невідомий номер.

Вона не хотіла відповідати. Але щось всередині підштовхнуло.

— Алло?

Кілька секунд тиші.

А потім жіночий голос:

— Ти Анна?

— Так… Хто це?

— Тобі потрібно вийти. Зараз.

Серце різко вдарило.

— Що сталося?

— Якщо залишишся там — буде пізно.

Зв’язок обірвався.

Анна підвелась. Інстинкт кричав: пастка. Але щось інше… інтуїція, знайома нотка в голосі — не давала проігнорувати.

Вона вийшла у двір.

Повітря було холодне, ніч — глибока. Ліхтарі світили нерівно.

І в цю мить з темряви з’явилася машина.

Чорна. Без номерів.

Двері відчинились.

Чоловік зробив крок уперед.

— Спокійно, Анно. Просто поїдемо.

Вона відступила.

— Влад?

Чоловік посміхнувся.

— Він передає привіт.

Позаду різко клацнув звук. Ще один чоловік перекрив шлях назад.

Все було швидко. Професійно.

Анна стиснула пальці, шукаючи будь-який спосіб виграти секунди.

— Лука знає, що ви тут.

— Він знає все… але не встигає.

Перший чоловік простягнув руку.

І раптом — інший голос.

— Від неї руки забрали. Повільно.

Голос жіночий. Різкий. Знайомий до болю.

Анна обернулась.

Біля воріт стояла Даша.

Її двоюрідна сестра.

У темному пальті, з пістолетом у руках — впевнено, без тремтіння.

— Даша?.. — видихнула Анна.

— Не рухайся, — коротко кинула вона їй, не відводячи прицілу від чоловіків.

Ті переглянулися.

— Дівчинко, це не твоя справа, — сказав один.

— Помиляєшся, — холодно відповіла Даша. — Це моя сім’я.

Вона зробила крок ближче.

— Ще один рух — стріляю.

Напруга натягнулась до межі.

І в цю мить пролунав знайомий звук двигуна.

Машина Луки.

Гальма різко скрипнули.

Двері відчинилися — і з темряви вийшли Лука та Нікіта.

Ситуація змінилась миттєво.

Нападники зрозуміли: тепер вони в меншості.

— Відходимо, — коротко кинув один іншому.

Вони відступили, не панікуючи, але швидко. Машина зникла так само раптово, як з’явилася.

Тиша повернулася.

Анна стояла, не в змозі поворухнутися.

Даша повільно опустила зброю.

— Ти… як… — Анна ледве говорила.

— Потім, — відповіла вона. — Не зараз.

Лука підійшов ближче. Погляд спершу ковзнув по Анні — перевіряючи, чи ціла. Потім — на Дашу.

— Ти стріляєш впевнено, — сказав він.

— Довелося навчитися.

Нікіта підняв брову.

— Влад працює чисто. Як ти їх відстежила?

Даша ледь усміхнулася.

— Бо вони стежили не лише за Анною. А й за мною.

Анна завмерла.

— Що?..

— Я бачила їх ще вчора, — сказала Даша. — І зрозуміла: справа вже не тільки у твоєму Лука.

Погляд Луки на мить став гострішим.

— Влад розширює поле, — тихо сказав він. — Він перевіряє всі зв’язки.

Анна зробила крок до сестри.

— Ти ризикувала…

— Я не могла не втрутитися, — коротко відповіла Даша. — Тебе б забрали.

Тиша між ними була щільною, майже болючою.

Лука підійшов ближче до Анни. Занадто близько.

— Це вже другий раз за добу, — тихо сказав він. — Влад не відступить.

— І я теж, — відповіла вона.

Їхні погляди зустрілись.

Напруга знову повернулась — не страх, а щось глибше. Більш особисте.

Нікіта глянув на Дашу.

— Тепер ти теж у грі.

— Я вже була в ній, — відповіла вона.

Лука повільно кивнув.

— Тоді запам’ятай: наступного разу він не спробує забрати тихо.

Анна відчула холод.

— Що він зробить?

Лука подивився на темряву за воротами.

— Він ударить по всіх одразу.

Даша стиснула пістолет.

Нікіта видихнув.

А Анна вперше відчула: тепер їх стало більше.

І це… змінює баланс.

Але й робить війну ще небезпечнішою.

Бо Влад уже зрозумів:

у Анни є не лише Лука.

Є сім’я.

А значить — нові слабкі місця.