Розділ 12 . З цього моменту — разом(продовження)

Ніч була занадто тихою.

Анна це відчула ще до того, як зрозуміла, що саме не так. У будинку Луки завжди звучали кроки, тихі переговори, рух охорони. Система жила. Дихала.

А зараз… ніби хтось натиснув паузу.

Вона стояла біля сходів, коли світло раптом мигнуло.

Раз.

Два.

І згасло.

Темрява накрила простір різко, мов ковдра.

— Лука? — тихо покликала вона.

Відповіді не було.

Замість цього — звук. Ледь чутний. Кроки. Не знайомі.

Анна зробила крок назад, інстинктивно, і в цей момент відчула за спиною присутність.

Чужу.

Чиясь рука різко накрила їй рот. Інша — обхопила за талію, притискаючи до себе.

— Тихо, — прошепотів чоловічий голос біля вуха. — Без істерик.

Холод пробіг уздовж хребта.

Він рухався професійно. Без зайвих рухів. Без поспіху.

Не бандит.

Хижак.

Анна вдарила ліктем назад. Сильно. Влучно.

Чоловік тихо вилаявся, але не відпустив.

— Жива, — прошепотів він. — Це добре. Влад не любить зламані іграшки.

Ім’я вдарило сильніше за будь-який удар.

Анна різко наступила йому на ногу і вирвалася на секунду — достатню, щоб крикнути:

— Лука!

Світло різко повернулося.

Постріл.

Чоловік, що тримав її, здригнувся і відступив. У плече. Не смертельно.

В кінці коридору стояв Лука.

Пістолет у руці. Погляд холодний до межі.

— Відпусти її.

Другий чоловік з’явився з тіні, наставляючи зброю на Анну.

— Крок назад, — сказав він.

І тоді з іншого боку коридору прозвучав ще один постріл.

Нікіта.

Куля вибила зброю з рук нападника.

Все сталося за секунди.

Рух. Шум. Удар.

Лука кинувся вперед і буквально вирвав Анну з рук першого чоловіка, притиснувши її до себе. Настільки близько, що вона відчула, як б’ється його серце — швидко, різко.

— Ти ціла? — тихо.

— Так…

Він не відпустив.

Нікіта вже притискав нападника до підлоги, заламуючи руки.

Другий зник. Як тінь.

— Вони не планували бій, — сказав Нікіта. — Лише забрати її.

Лука мовчав.

Анна відчула, як його пальці на її плечах стиснулися сильніше. Не боляче. Але… власницьки.

— Це Влад, — прошепотіла вона.

— Так.

У кімнаті запанувала тиша, тільки важке дихання та відлуння пострілів.

Нікіта підняв затриманого на коліна.

— Говори. Хто віддав наказ?

Чоловік усміхнувся крізь кров.

— Він не віддає наказів. Він пропонує можливості.

— Де він? — холодно.

— Ви вже всередині його гри.

Лука зробив крок ближче.

— Передай йому, — тихо сказав він, — що це була остання спроба торкнутися її.

Чоловік засміявся.

— Ні… це була перша.

Анна відчула, як щось холодне впало всередині.

Лука різко відвернувся.

— Заберіть його, — кинув він людям. — Живим.

Коли коридор спорожнів, він повернувся до Анни.

Тепер між ними не було нікого.

Тиша.

Небезпечна.

Він дивився на неї довго. Так, ніби переконувався, що вона справді тут.

— Ти розумієш, що сталося? — тихо.

— Так. Він хотів показати, що може дістати мене будь-коли.

— Ні.

Лука зробив крок ближче.

— Він хотів показати, що може дістати мене через тебе.

Напруга між ними стала майже фізичною.

Анна не відступила.

— Тоді це означає, що я більше не ховаюся, — сказала вона.

— Це означає, що ти тепер мішень.

— Я і так нею була.

Він різко провів рукою по волоссю, стримуючи щось темніше.

— Я не дозволю, щоб тебе забрали.

— Ти не контролюєш усе, Лука.

Він зупинився.

Погляд — гострий. Майже болючий.

— Я контролюю достатньо, щоб не втратити тебе.

Слова повисли між ними.

Небезпечні. Особисті.

Анна відчула, як серце стискається.

— Це не про контроль, — тихо сказала вона. — Це про вибір.

— І який твій?

Вона зробила крок ближче.

— Залишитися.

Вперше.

Свідомо.

Нікіта повернувся в коридор.

— Він зник. Другий. Чисто. Як і раніше.

Лука кивнув, не відводячи погляду від Анни.

— Влад почав полювання, — сказав Нікіта.

— Ні, — тихо відповів Лука. — Він тільки показав, що може.

Анна глибоко вдихнула.

Страх був.

Але під ним з’явилося інше.

Рішення.

— Тоді ми покажемо, що можемо ми, — сказала вона.

І в цю мить стало зрозуміло:

тепер вона не та, кого рятують.

Вона — частина удару.

А Влад… тільки що зробив перший хід.