Розділ 12 . З цього моменту — разом(продовження)

Темрява ще не встигла розійтися після втечі.

Анна відчувала це фізично — у повітрі, у тиші, у поглядах людей Луки. Ніхто не говорив зайвого. Ніхто не розслаблявся. Перемога над Алефтіною не була кінцем. Вона була лише прорізом у чомусь значно глибшому.

Лука стояв біля вікна, дивлячись у ніч.

Його спина була напружена, як перед ударом.

— Це занадто чисто, — тихо сказав він.

— Що саме? — запитала Анна.

— Вона не відступила. Її змусили.

Нікіта, який перев’язував руку, підняв голову.

— Думаєш… є ще хтось?

Лука не відповів одразу.

— Я не думаю. Я знаю.

Анна відчула, як холод повзе по шкірі.

Перший сигнал прийшов через годину.

Один із людей Луки влетів у кімнату, зблідлий.

— Склад на півночі… його більше нема.

— Пожежа? — коротко.

— Ні. Чисто. Винесли все. Камери — стерті. Люди… не постраждали. Їх просто… прибрали з місця.

Тиша.

Лука повільно обернувся.

— Це не Алефтіна, — сказав він.

— Чому? — Анна.

— Вона завжди залишає слід. Вона любить, щоб знали, що це її робота.

Нікіта мовчки кивнув.

— А це… — Лука провів пальцями по столу, ніби відчуваючи невидимий пил, — це робота того, хто не хоче, щоб його бачили.

Другий сигнал з’явився майже одразу.

На телефон Луки прийшло повідомлення. Без номера. Без підпису.

Лише фото.

Анна побачила, як змінилось його обличчя — не страх. Щось гірше.

Зосередженість хижака, який раптом зрозумів: у лісі є ще один.

— Покажи, — тихо сказала вона.

Лука вагається секунду… і повертає екран.

На фото — вони.

Анна, Лука, Нікіта.

Знято кілька годин тому. Під час втечі.

З висоти. З ідеального ракурсу.

— За нами спостерігали, — прошепотіла Анна.

— Не «спостерігали», — поправив Лука. — Вели.

Під фото — один рядок:

«Ви швидко навчаєтесь. Подивимось, як довго проживете.»

Без підпису.

Але внизу — маленький символ.

Трикутник із тонкою вертикальною лінією всередині.

Нікіта різко вдихнув.

— Ні…

— Ти знаєш, хто це, — сказав Лука.

Нікіта мовчав кілька секунд.

— Якщо це він… тоді Алефтіна була лише ширмою.

— І хто «він»? — Анна.

Нікіта подивився прямо на неї.

— Влад.

Ім’я повисло в повітрі, як постріл.

Анна відчула, що вперше за весь час Лука… не має повного контролю.

— Він не воює відкрито, — продовжив Нікіта. — Він не будує імперій. Він руйнує чужі. Тихо. Системно. Люди зникають. Бізнеси переходять у інші руки. Ніхто не бачить моменту удару.

— Чому зараз? — Анна.

— Бо ми порушили баланс, — відповів Лука. — Ми прибрали Алефтіну.

— Ні, — тихо сказав Нікіта. — Ми прибрали його інструмент.

Тиша стала густою.

Телефон Луки задзвонив.

Невідомий номер.

Він відповів одразу.

— Слухаю.

Кілька секунд — мовчання.

А потім чоловічий голос. Спокійний. Глибокий. Без емоцій.

— Ти швидше реагуєш, ніж я очікував.

Лука не кліпнув.

— Назвися.

— Ще рано.

Анна стояла поруч і відчувала, як напруга між ними зростає. Лука навіть не рухався — але в його тілі була готовність до удару.

— Ти забрав мій склад, — сказав він.

— Я забрав те, що мені було потрібно.

— І що саме?

Пауза.

— Вас.

Анна відчула, як серце стислося.

— Ви стали помітними. А я не люблю шум.

— Тоді говори прямо, — холодно відповів Лука.

Легкий видих у слухавці.

— Добре. Ми зустрінемось.

— Де?

— Коли я вирішу.

— І навіщо?

Коротка пауза.

— Я хочу подивитись, — сказав голос, — чи справді ти такий небезпечний, як про тебе говорять… і чи вона варта того, щоб за неї починали війни.

Погляд Луки миттєво ковзнув до Анни.

Напруга між ними спалахнула — різка, майже фізична.

— Її ти не чіпатимеш, — сказав Лука тихо, але так, що в кімнаті стало холодніше.

У слухавці тихо засміялись.

— Ти вже програв, Лука. Бо сказав це.

Зв’язок обірвався.

Анна стояла нерухомо.

— Він небезпечний, — сказала вона.

— Він — система, — відповів Лука. — І тепер він дивиться на нас.

Нікіта важко сів на стілець.

— Якщо Влад вийшов у гру… це не просто війна за наркотрафік.

— Це війна за контроль, — тихо додала Анна.

Лука подивився на неї.

І вперше за весь час вона не відвела погляду.

— Ти розумієш, що це означає? — запитав він.

— Так, — сказала вона. — Тепер я — не побічний ефект. Я частина гри.

Між ними знову виникла та сама напруга — гостра, небезпечна, майже болюча.

— Влад хоче побачити, чи зламає мене, — тихо додала вона.

— Він спробує зламати всіх, — відповів Лука.

— Тоді він зробив помилку.

— Яку?

Анна зробила крок ближче.

— Він вирішив, що я — слабке місце.

І в її голосі вперше не було страху. Лише рішення.

У темряві за вікном щось змінилося.

Гра стала іншою.

І Влад уже був у ній.