Розділ 12 . З цього моменту — разом

Ніч після складу була неприродно тихою.

Місто жило своїм життям: світло у вікнах, поодинокі машини, далекі голоси. Але для них усе ніби змістилося — час уповільнився, повітря стало важчим, а кожен рух мав значення.

Анна стояла біля вікна. Руки досі трохи тремтіли, хоча вона намагалася це приховати. У голові знову й знову прокручувався той момент: темрява, постріли, рука Луки, що стискає її пальці, і відчуття — ще секунда, і вони могли не вибратися.

Вона вже не була тією жінкою, яка просто випадково опинилася поруч із небезпечним світом.

Тепер вона свідомо зробила крок у нього.

Позаду тихо відчинилися двері.

— Ти не спиш, — сказав Лука.

Не запитання. Констатація.

Анна обернулася.

— Не можу.

Він підійшов ближче, але не надто. Між ними залишалася тонка відстань — майже символічна. Напруга, яка виникла між ними ще раніше, тепер відчувалася сильніше. Вона вже не була лише емоційною — це було щось глибше, небезпечніше.

— Після такого не засинають одразу, — сказав він тихо.

— Ти звик?

— Ні. Я просто навчився жити далі.

Вони мовчали кілька секунд. У цій тиші було більше, ніж у довгих розмовах.

— Марко не відступить, — сказала Анна. — І Алефтіна теж.

— Знаю.

— Вона стріляла не в нас.

Лука кивнув.

— Вона врятувала ситуацію. Але не нас.

— Тоді кого?

— Себе, — відповів він. — Вона не дозволяє нікому закінчувати гру без її дозволу.

Анна повільно видихнула.

— Значить, це ще не фінал.

— Це тільки початок.

У кімнату зайшов Нікіта. Він виглядав виснаженим, але зібраним — як людина, яка вже склала план, навіть якщо не озвучила його.

— Ми маємо проблему, — сказав він.

Лука перевів погляд.

— Яку саме?

— Після складу зникли два канали постачання. Але з’явився новий. І він більший.

Анна насупилась.

— Новий? Хто його контролює?

Нікіта подивився прямо на Луку.

— Не Марко.

Пауза.

— І не Алефтіна.

— Тоді хто? — тихо запитала Анна.

Нікіта дістав телефон, поклав на стіл і показав фото.

Чоловік. Обличчя частково в тіні. Погляд холодний, відсторонений.

— Його звати Влад, — сказав Нікіта. — І він не просто гравець. Він той, хто чекав, поки ви знищите один одного.

Анна відчула, як по спині пройшов холод.

— Тобто…

— Тобто тепер у нас новий противник, — завершив Лука.

— І значно небезпечніший, — додав Нікіта.

Тиша знову впала між ними.

Анна дивилася на фото.

— Ми навіть не знаємо його.

— Зате він знає нас, — відповів Лука.

Він підійшов ближче, зупинився поруч із нею.

— Ти можеш відійти, — сказав тихо. — Це ще не твоя війна.

Анна повільно підняла на нього очі.

— Вже моя.

Погляд у погляд.

У цьому погляді не було страху. Була рішучість — тверда, нова, майже незнайома навіть їй самій.

— Я більше не стою осторонь, Лука.

Він довго дивився на неї. Ніби оцінював. Ніби вперше бачив по-справжньому.

— Тоді все зміниться, — сказав він.

— Я знаю.

Нікіта тихо посміхнувся куточком губ.

— Отже, працюємо разом?

Анна кивнула.

Лука теж.

І саме в цю мить усі троє зрозуміли: після складу вони вже не просто союзники, які опинилися поруч через обставини.

Вони стали командою.

А попереду була війна — більша, жорсткіша і значно особистіша, ніж будь-коли раніше.