Розділ 11 .Гра тіней (фінал)

Склад ніби завмер на секунду — перед вибухом.

Марко стояв упевнено, вже не ховаючись. У його погляді не було сумнівів, лише холодний розрахунок. Люди за його спиною повільно розходилися, перекриваючи проходи.

— Гра закінчилась, Лука, — сказав він тихо. — Ти надто довго тримав усе під контролем.

З тіні вийшов Лука.

Спокійний. Небезпечний. Його очі ковзнули по приміщенню — від людей Марко до Алефтіни, потім до Анни.

— Ти зробив помилку, — сказав він.

Марко ледь усміхнувся.

— Я зробив вибір.

— Ні. Помилку. Ти думаєш, що керуєш ситуацією.

— А хіба ні?

У цей момент з іншого боку приміщення з’явився Нікіта. Без різких рухів. Без зброї напоказ. Але Анна побачила: він уже все оцінив.

Виходи. Людей. Точки світла.

Пастка.

— Три сторони перекриті, — тихо сказав він, підходячи ближче. — Четверта — під камерами.

— Я знаю, — відповів Лука.

Анна перевела погляд з одного на іншого.

Вони не панікували.

Вони рахували.

— Ти все ще думаєш, що зможеш піти? — запитав Марко.

Лука подивився на нього так, ніби бачив уперше.

— Я ніколи не приходжу без виходу.

Марко засміявся.

— Цього разу прийшов.

І саме тоді світло у складі раптово згасло.

Повністю.

Темрява накрила приміщення щільно, як ковдра.

Пролунали крики. Хтось вистрілив. Метал задзвеніў об бетон.

— Зараз! — різко прошепотів Нікіта.

Анна відчула, як Лука схопив її за руку і потягнув у бік.

— Не відпускай.

Вони рухалися майже навпомацки між ящиками. Ззаду лунали голоси, лайка, кроки.

— Це ти зробив? — прошепотіла Анна.

— Резервний генератор, — коротко відповів Лука. — Я знав, де він.

Нікіта рухався попереду, швидко й точно.

— Ліворуч. Там сервісний коридор.

Вони звернули в вузький прохід між металевими стелажами. Повітря стало холоднішим, сирим.

Десь позаду пролунали кроки.

— Вони йдуть за нами, — сказала Анна.

— Хай ідуть, — відповів Лука.

Раптово з темряви вискочив чоловік. Нікіта зреагував миттєво — удар, приглушений звук, тіло впало на підлогу.

— Швидше.

Вони дісталися вузьких дверей.

Зачинено.

Нікіта дістав інструмент, швидко провернув замок.

Клац.

Двері відчинилися.

Сирий тунель. Старий службовий вихід.

— Сюди, — сказав він.

Анна вже зробила крок… але ззаду пролунав голос Марко:

— Думаєш, я не знав про цей прохід?

Він стояв у темряві, тримаючи зброю.

— Кінець, Лука.

Секунда.

І в цю секунду Алефтіна раптом вистрілила — не в них.

У лампу над Марко.

Іскри. Спалах. Він на мить втратив орієнтацію.

Лука рвонув уперед. Удар — швидкий, точний. Зброя Марко відлетіла.

Нікіта схопив Анну за плече й потягнув у тунель.

— Рухайся!

Лука ще мить дивився на Марко, який лежав на підлозі, задихаючись від болю.

— Це був твій останній шанс, — сказав він тихо.

І пішов.

Двері грюкнули за ними.

Тунель вів угору. Кроки глухо відлунювали.

Анна дихала важко, але не зупинялася.

— Вони не зупиняться… — прошепотіла вона.

— Ми теж, — відповів Нікіта.

Вони вийшли назовні — у холодну ніч, подалі від складу.

Сирени, крики, світло — усе залишилося позаду.

Лука зупинився, повернувся до Анни.

Вона дивилася на нього — бліда, напружена, але жива.

— Ти ціла? — тихо спитав він.

— Так.

Він на секунду заплющив очі, ніби тільки тепер дозволив собі видихнути.

Нікіта перевів погляд на склад у далині.

— Це не кінець.

— Ні, — відповів Лука. — Але тепер правила зміняться.

Анна подивилася на них обох.

— Марко живий.

— І буде діяти, — сказав Нікіта.

— Але й ми теж, — тихо відповіла вона.

Вітер пройшовся порожньою вулицею.

Троє стояли поруч — уже не як випадкові союзники.

Як ті, хто вижив у пастці.

І тепер мав повернутися назад… щоб завершити війну.