Розділ 11 .Гра тіней продовження

Сирени різали повітря, наближаючись швидко й невідворотно. Склад наповнився нервовим рухом: люди Алефтіни переглядалися, стискали зброю, шукали поглядами виходи. Ніхто не очікував третьої сили.

— Це не поліція… — тихо сказав Нікіта, вслухаючись. — Занадто швидко. Занадто точно.

Алефтіна різко подивилася на нього.

— Твої?

— Ні.

Її очі звузилися.

— Тоді у нас спільна проблема.

Лука стояв нерухомо, але Анна відчула, як він змінився — миттєво. Його погляд став холодним, розрахунковим.

— Це витік, — сказав він. — Хтось знав і про вантаж, і про нас.

— Марко… — видихнула Анна.

Лука не відповів, але цього й не потрібно було.

Зовні загальмували машини. Двері складу здригнулися від удару.

— У вас хвилина, — сказала Алефтіна. — Потім тут буде м’ясорубка.

— Є задній вихід? — швидко спитав Нікіта.

Вона кинула на нього короткий погляд.

— Є. Але тільки для тих, хто рухається швидко.

Лука повернувся до Анни.

— Ти йдеш зі мною.

— Ні, — вона похитала головою. — Якщо ми втечемо всі разом, вона теж піде. І все почнеться спочатку.

— Анно…

— Послухай. Вона не боїться тебе. Вона звикла до сили. Але вона не очікує, що хтось залишиться.

Він мовчав секунду, напружено дивлячись на неї.

— Я залишуся, — сказала Анна тихо. — Затримаю її. Дам вам час.

— Ні, — різко відповів Лука. — Це не обговорюється.

— Це вже сталося, Лука.

Її голос був спокійний, але всередині все тремтіло.

Нікіта втрутився:

— Якщо вона правду каже — це наш шанс. Ми виведемо людей, перекриємо маршрут. Алефтіна залишиться без підтримки.

Лука стиснув щелепи.

— Я не залишу її.

Анна зробила крок ближче і тихо сказала так, щоб чув лише він:

— Ти не залишаєш. Ти довіряєш.

Їхні погляди зустрілися. У цю мить між ними було більше, ніж слова — страх, напруга, бажання і щось ще… небезпечне, глибше.

Удар у двері змусив усіх здригнутися.

— Час вийшов, — холодно сказала Алефтіна.

Лука різко видихнув.

— П’ять хвилин, — сказав він Анні. — І жодної самодіяльності.

— Я не обіцяю слухатися, — відповіла вона.

І вперше за весь цей час він майже усміхнувся — коротко, напружено.

— Я знаю.

Він повернувся до Нікіти:

— Виводь людей. Забирайте вантажні записи. Все, що знайдете.

Нікіта кивнув і зник між рядами ящиків.

Лука ще секунду дивився на Анну… потім відійшов у бік заднього проходу, але не зник — залишився в тіні, готовий повернутися будь-якої миті.

Тепер у центрі приміщення залишилися лише дві жінки.

Алефтіна повільно підійшла ближче.

— Ти смілива, — сказала вона. — Або безрозсудна.

— І те, і інше.

— Ти думаєш, зможеш мене затримати розмовою?

— Ні. Я думаю, зможу змусити тебе слухати.

Алефтіна зупинилася на відстані кількох кроків.

— Ти цікава, Анно. Лука змінився через тебе. Став обережнішим. Повільнішим.

— Він став людянішим.

— У нашому світі це слабкість.

— У вашому, можливо.

Її голос не тремтів.

Ззовні вже чулися крики, удари, метал. Ситуація виходила з-під контролю.

Алефтіна нахилила голову.

— Ти хочеш його врятувати. І думаєш, що зможеш врятувати мене?

— Я хочу зупинити те, що ти робиш.

— Пізно.

— Ніколи не пізно зупинитися.

Жінка раптом засміялася — тихо, але різко.

— Ти не розумієш, у що лізеш. Це не бізнес. Це система. Якщо я зникну — прийдуть інші. Жорсткіші.

— Але ти — центр.

— Була.

Анна відчула, як слова зависли в повітрі.

— Що це означає?

Алефтіна подивилася вбік — туди, де лунав шум.

— Це означає, що сьогодні полюють не тільки на мене.

У цю мить з темряви біля стелажів вийшов чоловік.

Повільно. Спокійно.

Марко.

Анна завмерла.

— Отже, всі зібралися, — сказав він рівним голосом. — Лука. Ти вийдеш. Але вже не лідером.

Десь у тіні Лука різко напружився.

Алефтіна не здивувалася.

— Ти запізнився, Марко.

— Ні, — відповів він. — Я дочекався, поки ви послабите одне одного.

Його погляд ковзнув по Анні.

— І навіть її привів.

Анна відчула, як холод пробіг спиною.

Тепер стало ясно.

Сирени. Штурм. Витік.

Це був не просто удар.

Це була пастка.

І вони всі вже були всередині.