Розділ 11 .Гра тіней продовження

Ніч опустилася різко, ніби місто хтось накрив важкою кришкою. Повітря стало холоднішим, звуки — глухішими. Біля складу не було майже нічого: старий бетон, тіні від ліхтарів і відчуття, що за ними вже давно спостерігають.

Анна стояла поруч із Лукою, відчуваючи, як його присутність буквально змінює простір навколо. Він мовчав, але напруга в ньому була відчутною фізично — як струм, який проходить крізь тіло.

Нікіта підійшов ближче.

— Люди на позиціях. Виїзд перекритий. Якщо вони спробують прорватися — їх зупинять.

Лука кивнув, не відводячи погляду від темного входу до складу.

— Вона всередині.

— Звідки знаєш? — спитала Анна.

— Відчуваю.

Це прозвучало не як метафора.

Вони рушили вперед.

Двері складу були прочинені. Усередині горіло холодне світло ламп. Довгі ряди ящиків, запах медикаментів і… ще чогось, важчого, задушливого.

— Не відставай, — тихо сказав Лука, не обертаючись.

Анна йшла за ним, але вже не як та, кого ведуть. Вона дивилася, аналізувала, запам’ятовувала.

У дальньому кінці приміщення пролунали кроки.

І голос.

— Я знала, що ти прийдеш, Лука.

Алефтіна вийшла з тіні повільно, впевнено. Чорний плащ, холодний погляд, посмішка, в якій не було тепла.

— І навіть привів її.

Її очі ковзнули по Анні, затрималися на секунду довше, ніж потрібно.

— Учителька, так? Цікаво. Ти виглядаєш менш наївною, ніж я думала.

Лука зробив крок уперед, закриваючи Анну собою.

— Закінчимо це.

— Уже? — вона ледь підняла брову. — Без переговорів? Без гри?

— Це не гра. Ти отруюєш місто.

Алефтіна тихо засміялася.

— Місто саме просить. Я лише даю те, що воно хоче.

— Ти вбиваєш людей.

— Я керую попитом.

Між ними зависла тиша, важка, майже матеріальна.

Нікіта дав сигнал людям ззовні. Хтось почав рухатися між рядами ящиків.

Алефтіна це помітила.

— Думаєш, ти оточив мене? — її голос став холоднішим. — Лука… ти ж знаєш, я ніколи не стою без запасного виходу.

Вона клацнула пальцями.

І в ту ж мить з тіні вийшли озброєні люди.

Анна відчула, як серце вдарилося сильніше.

Напруга вибухнула.

— Ти прийшов не зупиняти мене, — сказала Алефтіна. — Ти прийшов забрати моє.

— Ні, — відповів Лука. — Я прийшов закрити тебе.

Їхні погляди зчепилися.

І в цей момент Анна зрозуміла: якщо зараз нічого не зробити, усе знову перетвориться на протистояння сили проти сили.

А це означає кров.

Вона зробила крок убік — несподівано навіть для себе.

— Зачекайте.

Усі повернулися до неї.

Лука різко прошепотів:

— Анно, назад.

Але вона вже дивилася прямо на Алефтіну.

— Тобі не потрібна ця партія, — сказала вона спокійно. — Вона занадто гучна. Занадто велика. Ти втратиш більше, ніж отримаєш.

Алефтіна уважно примружилася.

— І що ти пропонуєш, учителько?

— Вийти. Зараз. Без бою. І залишити вантаж.

Тиша.

Лука напружився.

— Ти думаєш, я піду, бо мене попросили? — тихо спитала Алефтіна.

— Ні. Ти підеш, бо це розумно. Бо ти будуєш імперію, а не хапаєш останній шматок.

Це було ризиковано. Небезпечно. Але Анна говорила впевнено.

Алефтіна зробила крок ближче.

— Ти намагаєшся говорити зі мною мовою влади.

— Я намагаюся говорити мовою логіки.

Їхні погляди зійшлися.

І на секунду щось змінилося.

Алефтіна подивилася на Луку.

— Вона… цікава. Ти правильно її бережеш.

Лука нічого не відповів.

— Але ти помиляєшся, Анно, — продовжила Алефтіна тихо. — Я не залишаю те, що вже взяла.

Вона підняла руку.

І в ту ж мить пролунало клацання затворів.

Повітря стало крихким.

Лука повільно витягнув пістолет.

Нікіта зробив те саме.

Анна відчула, як страх піднімається хвилею… але не відступила.

І тоді сталося те, чого ніхто не очікував.

Ззовні пролунав різкий звук сирен.

Поліцейські машини.

Світло пробилося крізь щілини складу.

Алефтіна різко обернулася.

— Що ти зробив? — прошепотіла вона Луці.

Він похитав головою.

— Не я.

Нікіта здивовано підняв погляд.

Анна теж.

Сирени наближалися.

Хтось зрадив.

І тепер ситуація виходила з-під контролю всіх.