Розділ 11 .Гра тіней продовження

Старий склад на околиці міста пахнув вогкістю, металом і чимось різким, хімічним. Нікіта стояв біля столу, розклавши схеми маршрутів, фотографії та роздруківки перехоплених повідомлень. Лука мовчки переглядав документи, а Анна — вперше — не трималася осторонь. Вона вдивлялася в кожну деталь так, ніби намагалася запам’ятати усе одразу.

— Вона працює не через порти, — сказав Нікіта, проводячи пальцем по карті. — Це було б занадто очевидно. Основний канал — медичні поставки. Офіційні вантажі, легальні документи, приватні клініки як прикриття.

— Алефтіна завжди любила ховатися за легальним, — тихо відповів Лука. — Тоді ніхто не дивиться глибше.

Анна нахилилася ближче.

— Якщо це медичні вантажі… значить, є графік. Повторюваність. Хтось підписує прийом.

Нікіта підняв на неї погляд — уважний, оцінювальний.

— Так. І ми знайшли ім’я. Один лікар. Формально чистий. Але щоразу його підпис з’являється перед зникненням партій.

— Він боїться її? — спитала Анна.

— Або працює на неї, — відповів Лука.

Вона похитала головою.

— Ні. Якби працював — не залишав би такий слід. Це людина, яку змусили.

Мить тиші.

Нікіта повільно усміхнувся.

— Саме так я і подумав. Але треба було почути це від когось, хто не всередині нашої… системи.

Лука кинув на Анну короткий погляд — змішаний: тривога і гордість.

— Добре, — сказав він. — Якщо лікар — слабке місце, через нього можна вийти на склад, де вантаж перекомплектовують.

— Уже вийшли, — відповів Нікіта і посунув фото. — Завтра вночі. Остання велика партія перед зміною маршруту. Після цього Алефтіна зникне на місяці.

Анна відчула, як повітря стало важчим.

— Тобто… це наш шанс?

— Єдиний, — сказав Лука.

Він мовчав кілька секунд, дивлячись на фото складу. Потім заговорив тихіше:

— Але вона чекатиме. Алефтіна не робить великих ходів без страховки. Там будуть люди. І, можливо, не тільки її.

— Ти думаєш про Марко? — спитав Нікіта.

— Думаю про всіх, хто хоче, щоб вона залишилася на плаву.

Анна обійняла себе руками.

— Якщо ми зупинимо вантаж… це не просто удар по грошах. Це удар по її владі.

— Саме тому вона буде там особисто, — відповів Лука. — Вона не довіряє нікому, коли ризик великий.

Нікіта піднявся.

— План простий. Я беру людей і перекриваю виїзд. Лука заходить усередину. Витягує її або вантаж — залежно від ситуації.

— А я? — тихо спитала Анна.

Обидва чоловіки одночасно повернулися до неї.

— Ти не підеш, — різко сказав Лука.

— Я вже всередині цього, — спокійно відповіла вона. — Вона знає про мене. Вона використовує мене проти тебе.

— Саме тому ти залишишся подалі.

Анна зробила крок ближче.

— Лука. Послухай. Вона думає, що я слабке місце. Що я тисну на тебе. Якщо я з’явлюся там — вона зосередиться на мені. І зробить помилку.

— Це не шахи, Анно.

— Ні. Це гірше. І тому треба діяти нестандартно.

Нікіта мовчки спостерігав за ними. Потім тихо сказав:

— Вона має рацію. Алефтіна мислить контролем. Якщо Анна з’явиться, вона спробує взяти її під свій контроль. І відкриється.

Лука повільно провів рукою по обличчю.

— Ви обоє хочете використати її як приманку.

— Ні, — сказала Анна. — Я сама обираю бути там.

Їхні погляди зустрілися. Між ними знову виникла та напруга, яка давно перестала бути лише страхом.

— Ти не розумієш, що може статися, — прошепотів Лука.

— Розумію, — відповіла вона. — Але ще гірше — нічого не зробити.

Довга пауза.

Нарешті Лука видихнув:

— Добре. Але ти будеш поруч зі мною. Жодного кроку без мого сигналу.

Анна кивнула.

Нікіта швидко підсумував:

— Тоді працюємо так. Ми перехоплюємо вантаж. Лука виходить на Алефтіну. Якщо вона чинить опір — фіксуємо докази і передаємо все людям, яким уже нікуди відступати. Після цього її імперія почне валитися.

— Вона спробує втекти, — сказав Лука.

— Не цього разу, — відповів Нікіта. — У мене є люди, які чекають лише приводу.

Анна вперше побачила в його очах щось особисте. Не просто справу — війну.

— Вона забрала в тебе когось? — тихо спитала вона.

Нікіта затримав погляд на столі.

— Брата. Передозування. Але він навіть не знав, що саме прийняв.

Тиша стала важкою.

Лука стиснув щелепи.

— Тоді закінчимо це.

Він повернувся до Анни.

— Після завтра все зміниться. Або ми зупинимо її… або вона зламає нас остаточно.

Анна відчула, як страх і рішучість переплітаються.

— Ми зупинимо, — сказала вона.

І вперше це прозвучало не як надія.

А як рішення.

Десь у іншому кінці міста Алефтіна стояла біля панорамного вікна свого офісу. Телефон у її руці світився новим повідомленням.

«Вони рухаються. Лука. Нікіта. І дівчина теж.»

Жінка повільно усміхнулася.

— Нарешті, — прошепотіла вона. — Тепер ви всі в одному місці.

Вона натиснула кнопку виклику.

— Підготуйте людей. І… не чіпайте дівчину одразу. Вона мені знадобиться.

Світло в кабінеті згасло, залишивши тільки відбиття її силуету в склі.

Полювання починалося.