Розділ 10 .Межа довіри продовження

Ніч після цих слів перестала бути просто темною.

Вона стала очікуванням.

Нікіта більше не говорив. Він стояв, трохи відступивши в тінь, ніби вже звик бути тим, кого можуть прибрати першим. Лука повільно підійшов до вікна, дивлячись у двір, але Анна бачила — він не дивиться назовні. Він рахував варіанти.

— Вона не нападе відкрито, — сказав він нарешті. — Не її стиль.

— Вона забирає тихо, — додав Нікіта. — І залишає порожнечу.

Анна відчула, як по спині проходить холод.

— Тобто… мене можуть просто… забрати?

Лука повернувся різко.

— Ні.

Відповідь прозвучала жорстко. Майже агресивно.

— Поки ти поруч зі мною — ні.

— Але я не завжди поруч.

Погляд зіштовхнувся з її словами.

І вперше Лука не мав миттєвої відповіді.

Тиша між ними стала небезпечною.

Нікіта порушив її:

— Алефтіна діє через страх, але не через хаос. Якщо вона націлилась на Анну — значить, бачить у ній інструмент. Не жертву.

— Інструмент для чого? — тихо.

— Для тиску. На тебе, Лука.

Він не заперечив.

Анна повільно підійшла ближче. Відчула напруження в його плечах, у руках, що були складені занадто спокійно.

— Ти знав, що так буде? — спитала вона.

— Я знав, що за все доводиться платити, — відповів він. — Але не думав, що ціною станеш ти.

У цих словах не було романтики. Лише факт.

І від цього стало ще важче дихати.

— Лука, — тихо сказав Нікіта, — є ще одне.

Він витягнув телефон, показав фото. Камера спостереження. Парковка. Ніч.

Жінка в темному пальті, обличчя наполовину в тіні. Але постава — рівна, впевнена. Навколо неї — двоє людей.

Анна не знала, як, але відчула одразу.

— Це вона.

— Так, — підтвердив Нікіта. — Вона вже тут.

Лука взяв телефон. Дивився довго. Надто довго.

— Вона прийшла сама, — сказав він тихо. — Значить, це не про війну.

— А про що?

— Про переговори.

Анна напружилась.

— З ким?

Лука перевів погляд на неї.

— Зі мною. Через тебе.

Серце різко вдарило в груди.

— Я не піду на це.

— Тебе ніхто не питає, — жорстко.

Вона відступила, ніби від удару.

— Я не річ, Лука.

Він одразу замовк. Напруга стала майже фізичною.

— Я знаю, — сказав тихіше. — Саме тому я не дозволю їй торкнутися тебе.

— А якщо це єдиний спосіб зупинити її?

Нікіта різко підняв голову.

— Ні.

— Чому? — Анна повернулась до нього.

— Бо вона не торгується чесно. Вона бере більше, ніж просить. Завжди.

Тиша.

І в цій тиші раптом стало чути звук.

Двигун.

Один.

Повільний.

Під’їжджає ближче.

Лука не рухався, але його люди вже з’явились у проходах, мов тіні.

Анна відчула, як напруга згустилась у повітрі.

— Вона? — прошепотіла.

Нікіта прислухався.

— Так. Вона любить приїжджати сама. Без показових армій.

Машина зупинилась.

Дверцята відчинились.

Кроки. Спокійні. Повільні.

Анна не бачила її, але відчула — ще до того, як двері будинку відкрились.

Наче хтось увійшов не в простір, а прямо в баланс сил.

У хол зайшла жінка.

Темне волосся, холодні очі, рухи без поспіху. На обличчі — не посмішка. Впевненість.

Вона дивилась одразу на Луку.

— Давно не бачились, — сказала рівно.

— Алефтіно.

Вони стояли один навпроти одного. Без охорони між ними. Без зброї в руках. Але це була сцена гірша за будь-яку перестрілку.

Її погляд ковзнув на Анну.

Затримався.

Оцінив.

— Отже, це вона.

Анна відчула, як по шкірі пробіг холод.

— Ти привів її занадто близько до себе, Лука.

— Це не твоя справа.

— Уже моя.

Коротка пауза.

І тоді Алефтіна зробила крок уперед.

— Я не прийшла воювати, — сказала вона спокійно. — Я прийшла попередити.

— Про що?

— Марко вже не контролює ситуацію. Він панікує. А паніка — це кров.

Анна помітила, як Лука ледь помітно напружився.

— І?

— І наступний удар буде не по тобі.

Її погляд знову зупинився на Анні.

— По ній.

Тиша стала оглушливою.

— Тому я пропоную угоду, — сказала Алефтіна.

— Яку? — холодно.

Вона усміхнулась. Вперше.

— Віддай її мені на час.

Світ ніби завмер.

— Ні, — відповів Лука миттєво.

— Ти навіть не дослухав.

— Мені не потрібно.

— Лука… — вона нахилила голову. — Я не прошу назавжди. Я хочу поговорити з нею. Без тебе. Без страху.

Анна відчула, як усередині все стиснулося.

— Чому? — запитала вона раптом.

І Лука різко повернувся до неї.

Алефтіна подивилась прямо в очі Анні.

— Бо ти — єдина, хто може змінити те, що буде далі.

Тиша.

— Ти не зламана системою. І не належиш нікому з нас.

— Вона належить мені, — тихо сказав Лука.

І в цих словах не було власності.

Був страх втратити.

Алефтіна помітила це. Усмішка стала глибшою.

— Ось тому ти її і втратиш, якщо продовжиш так тримати.

Повітря стало гострим.

Анна відчула: зараз вирішується щось більше, ніж її безпека.

Баланс.

Майбутнє.

І її власний вибір.

— Я сама вирішу, — сказала вона тихо.

Двоє лідерів повернулися до неї одночасно.

І вперше за весь час Анна стояла не між ними.

А навпроти обох.