Розділ 10 .Межа довіри продовження

Постріл відгукнувся в будинку глухою луною — не панікою, а різким, зібраним рухом.

Лука вже був іншим.

Не чоловіком поруч із нею — лідером, який миттєво приймає рішення.

— Залишайся тут, — коротко кинув він.

— Ні.

Він навіть не озирнувся.

— Анно…

— Я не залишуся осторонь, — тихіше, але твердо. — Ти сам це сказав.

Мить напруги.

Потім Лука лише кивнув. Один раз.

Вони спустилися разом.

У холі пахло порохом і холодним повітрям. Двері на терасу були прочинені. Двоє людей Луки вже перевіряли периметр. Один говорив у рацію.

— Чисто. Стріляли ззовні. Попередження.

Попередження.

Лука не відповів. Його погляд ковзнув по підлозі, по стінах, по темряві за склом.

— Це не Марко, — сказав він раптом.

Анна здивовано повернулась.

— Звідки ти знаєш?

— Він б’є інакше. Без сигналів.

Це означало одне: з’явився хтось третій.

І Лука вже знав, хто.

Він дістав телефон, набрав номер. Кілька секунд мовчання.

— Я бачу, ти вирішила нагадати про себе, — сказав він рівно.

Анна вперше почула в його голосі іншу ноту — не злість. Напружену повагу.

Пауза.

— Ти стріляєш у мої двері — і думаєш, що це діалог?

Ще пауза. Довша.

Лука ледь усміхнувся.

— Тоді скажи прямо, Алефтіно. Чого ти хочеш?

Ім’я зависло в повітрі.

Анна відчула, як щось холодне стиснуло всередині.

Вона знала це ім’я. Чутки. Пошепки.

Жінка, яка не просто керувала потоками — вона їх створювала.

Алефтіна.

Мафіозна лідерка, яка контролювала більшість контрабанди наркотиків у регіоні. Невидима. Обережна. І смертельно розумна.

Телефон мовчав кілька секунд, потім Лука коротко відповів:

— Ні. Це вже моя територія.

Його щелепа напружилась.

— Якщо ти думаєш, що я відступлю…

Він замовк. Слухав.

Погляд на мить змінився.

— Зрозумів, — сказав тихіше. — Тоді побачимось.

Він вимкнув дзвінок.

Анна не витримала:

— Вона?

— Так.

— Чого вона хоче?

Лука глянув прямо.

— Тебе.

Повітря стало важким.

— Яке я маю відношення до її справ?

— Прямого — жодного, — відповів він. — Але ти стала точкою, де сходяться інтереси.

Він провів рукою по волоссю, вперше виглядаючи не повністю впевненим.

— Алефтіна втрачає контроль над частиною маршрутів. Марко нервує. Я перекриваю канали. А ти… опинилася поруч зі мною.

Анна зрозуміла.

Вона — слабке місце.

І водночас — важіль.

У цей момент у хол зайшов ще один чоловік. Молодий, худорлявий, із втомленими очима. Його рухи були різкі, але стримані.

— Лука, нам треба говорити, — сказав він.

— Зараз ні.

— Зараз, — повторив той. — Це про неї.

Погляд ковзнув на Анну.

Лука напружився.

— Кажи.

Чоловік перевів подих.

— Алефтіна почала рухатися раніше, ніж ми думали. Вона вже підтягує людей. І… — він замовк, — я намагався її зупинити.

— Ти? — холодно.

— Так.

Анна бачила, як між ними мигнула стара історія.

— Нікіта, — тихо сказав Лука, — ти не зупиняєш Алефтіну. Ніхто її не зупиняє напряму.

— Хтось має почати, — відповів той різко. — Бо інакше вона зжере всіх. І Марко. І тебе.

— І тебе?

Нікіта усміхнувся без радості.

— Я вже у списку.

Тиша стала густою.

Анна дивилась на нього уважно. Він не був людиною Луки. І не був ворогом.

Щось інше.

— Хто ти для неї? — запитала Анна раптом.

Нікіта перевів погляд на неї. Довгий. Важкий.

— Колись… я працював на її людей, — сказав він. — А потім зрозумів, що вона будує не імперію. Вона будує залежність. Цілі міста.

— І вирішив стати героєм? — тихо кинув Лука.

— Ні. Просто вирішив, що хтось має ламати систему зсередини.

Пауза.

— І тепер вона полює на мене так само, як на тебе. І на неї, — він кивнув на Анну.

Анна відчула, як пазл складається.

Марко.

Лука.

Алефтіна.

І тепер — Нікіта.

Чотири сили. І вона між ними.

— Це вже не просто війна за територію, — сказала вона тихо.

Лука подивився на неї.

— Ні. Це війна за контроль над людьми.

— І за вибір, — додав Нікіта.

Анна повільно видихнула.

— Тоді я більше не буду фігурою, — сказала вона. — Якщо вона хоче мене — значить, я їй потрібна. А якщо потрібна… я можу впливати.

Лука різко повернувся:

— Ні.

— Так.

— Ти не підеш до неї.

— Я й не збиралась іти, — відповіла вона. — Але я не буду сидіти й чекати, поки мене використають.

Тиша натягнулась, як струна.

І саме в цей момент Нікіта сказав тихо:

— Уже пізно.

Вони обидва глянули на нього.

— Вона не просто подзвонила, — продовжив він. — Вона вже поруч. Її люди в місті. І вона робить те, що робить завжди.

— Що саме? — холодно спитав Лука.

Нікіта відповів.

— Забирає тих, хто може змінити баланс.

Пауза.

— І наступною будеш ти, Анно.

Цього разу страх був справжній.

Не внутрішній.

Зовнішній.

Живий.

Близький.

І десь далеко, за межами будинку, вже почала рухатися інша сила — жінка, яка не підвищувала голосу, не поспішала… і ніколи не програвала.