Розділ 10 .Межа довіри продовження

Анна прокинулась різко — ніби її витягнули з води.

Не звук. Не дотик. Відчуття.

Контроль поруч.

Вона вже навчилася впізнавати його, як інші впізнають запах дощу або присутність людини в темній кімнаті. Лука не мав бути тут — він залишився внизу, у своєму кабінеті, розмовляв із кимось по телефону. Але його вплив… не зникав.

Він завжди залишався.

Анна сіла на ліжку, провела рукою по шиї. Шкіра була гарячою. Серце — занадто швидким.

Ця ніч змінила щось остаточно.

Не між ними. В ній.

Вона більше не відчувала себе «під захистом».

Вона відчувала себе частиною гри.

І це лякало сильніше, ніж небезпека.

Двері відчинилися тихо, майже без звуку. Лука не ввімкнув світло — лише стояв у напівтемряві, спершись плечем об одвірок.

— Ти не спиш, — сказав він.

Не питання.

Анна похитала головою.

— І ти теж, — відповіла.

Він усміхнувся куточком губ.

Але очі залишалися холодними, зібраними.

Щось сталося.

Анна відчула це раніше, ніж він заговорив.

— Марко зник, — сказав Лука.

Слова впали важко. Без емоції. Як факт.

— Як… зник?

— Не відповідає. Не з’являється. Його люди мовчать. Гроші рухнули з рахунків. Це означає одне.

Анна не перебивала.

— Він готується, — продовжив Лука. — І робить це швидко.

Тиша між ними стала густою.

— Через мене? — тихо запитала вона.

Лука підійшов ближче. Зупинився на відстані кроку.

— Через нас.

Вперше він сказав це так прямо.

Анна вдихнула глибше. І вперше не відвела погляд.

— Тоді скажи мені правду до кінця, — сказала вона. — Не частинами. Не тоді, коли вже пізно.

Він дивився довго. Оцінював.

Наче вирішував, чи можна.

— Марко більше не буде діяти через людей, — нарешті сказав Лука. — Він зробить щось особисто. І найкоротший шлях до мене — це ти.

Анна відчула, як холод пробіг спиною.

Не страх.

Розуміння.

— Значить… я вже мішень, — сказала вона спокійно.

— Ти давно нею стала.

Він зробив ще один крок. Тепер між ними майже не лишилося повітря.

— Різниця в тому, — додав Лука тихіше, — що тепер я не дозволю йому підійти навіть близько.

Його голос став нижчим. Майже небезпечним.

І саме це зламало нейтралітет остаточно.

Анна відчула, як у грудях піднімається хвиля — страх, злість, дивна тепла напруга, що вже не відділялася від бажання.

— Ти не можеш контролювати все, — прошепотіла вона.

— Можу.

— Навіть мене?

Тиша.

Лука не відповів одразу.

Він дивився на неї так, ніби бачив наскрізь — думки, вагання, брехню, яку вона вже навчилась ховати.

— Найнебезпечніше, Анно, — сказав він повільно, — що ти вже не під контролем Марко… але ще не вирішила, чи хочеш бути під моїм.

Це було правдою. Грубою, оголеною.

Вона не відступила.

— А якщо я не хочу бути нічиєю? — запитала вона.

Ледь чутна усмішка.

— Тоді ти стаєш гравцем.

І в цю мить вони обидва зрозуміли:

це вже сталося.

Анна зробила вибір раніше — коли почала приховувати правду. Коли пішла на зустріч. Коли залишилася тут.

Вона більше не була тією, кого рятують.

Вона була тією, через кого почнеться наступний хід.

І Лука це бачив.

— Тоді готуйся, — сказав він тихо. — Бо після цієї ночі я більше не зможу тримати тебе осторонь.

— Я і не хочу, — відповіла вона.

Слова прозвучали тихо… але без вагань.

Лука завмер.

На секунду.

Потім його рука піднялася — не торкнутися, а ніби перевірити межу між ними. Повітря між долонею і її щокою стало густим, майже фізичним.

Контроль.

Бажання.

Небезпека.

Усе в одній точці.

— Ти не уявляєш, у що заходиш, — прошепотів він.

Анна дивилась прямо.

— А ти не уявляєш, що я вже зайшла.

І саме в цю мить внизу різко пролунув звук — короткий, глухий.

Постріл.

Вони обидва повернули голови одночасно.

Гра почалась раніше, ніж вони думали.