Розділ 10 .Межа довіри продовження

Машина рушила різко.

Анна сиділа на задньому сидінні, дивлячись у темне скло. Місто миготіло уривками світла — вивіски, ліхтарі, рідкісні перехожі.

Звичайна ніч.

І водночас — ні.

Марко мовчав. Не ставив запитань. Не намагався говорити.

Наче знав: тепер усе вирішується не словами.

— Він поїхав, — сказав Ігор.

Лука не відповів.

— Анна з ним.

Тиша.

— Ми можемо перехопити.

Лука повільно повернув голову.

— Куди?

— Ймовірно, старий промисловий сектор. Їхні машини там фіксували раніше.

Пауза.

Лука дивився в темряву.

— Ні.

Ігор завмер.

— Лука…

— Він веде її туди не для демонстрації.

— А для чого?

Лука відповів тихо:

— Для вибору.

Тиша.

— І якщо я втручуся… вона обере проти мене.

Ігор стискав щелепи.

— А якщо не втрутишся?

Пауза.

— Тоді вона побачить, ким я є.

Слова прозвучали глухо.

— І, можливо… піде сама.

Машина зупинилась.

Вікно запітніло від холодного повітря.

Анна вийшла першою.

Склад стояв темною громадою, металеві двері, облуплені стіни, запах сирості.

Ні вивісок.

Ні охорони.

Ні світла.

— Тут? — тихо спитала вона.

— Так.

Марко підійшов, відкрив двері.

Всередині загорілося приглушене освітлення.

І Анна завмерла.

Ряди контейнерів.

Ящики.

Маркування.

Не хаос.

Чітка система.

— Це не вуличний товар, — прошепотіла вона.

— Ні.

Марко підійшов до одного з контейнерів, відкрив.

Пакети.

Але інші.

Інше пакування.

Інші позначки.

— Контрольована лінія, — сказав він. — Чистіші склади. Менше смертей.

Анна повільно підійшла.

— Тобто він справді…

— Регулює, — закінчив Марко.

Пауза.

— Але це все одно наркотики.

— Так.

Вона провела рукою по холодному металу.

— І люди все одно помирають.

— Так.

Тиша.

— Просто… менше.

Марко дивився на неї уважно.

— Тепер ти розумієш?

Анна похитала головою.

— Я розумію, що ви обоє брешете по-своєму.

Він усміхнувся.

— Можливо.

Десь у глибині складу клацнув звук.

Анна різко обернулась.

— Тут є ще хтось?

Марко насторожився.

— Мали бути тільки наші.

Тиша.

Ще один звук.

Крок.

Потім другий.

І в темряві загорілися червоні точки.

Лазери.

Анна завмерла.

Марко тихо вилаявся.

— Засідка.

З тіні вийшли люди.

Не його.

Не Луки.

Інші.

Невідомі.

— Нарешті, — пролунав голос. — Ми вже думали, що ти не прийдеш, Марко.

Анна відчула, як серце падає вниз.

— Хто це?

Марко не відповів одразу.

Його обличчя стало жорстким.

— Ті, кого ми обидва недооцінили.

Пауза.

— Третя сторона.

Один із чоловіків зробив крок вперед.

— Лука будує систему.

— Ти хочеш її зламати.

— А ми… заберемо все.

Анна відчула холод.

Справжній.

— І вона? — спитав той, киваючи на неї.

Марко зробив крок уперед, закриваючи її плечем.

— Не чіпайте.

— О, — чоловік усміхнувся. — Слабке місце.

Лазери перемістилися.

Тепер прямо на грудях Анни.

Вона не рухалась.

Не могла.

— Залиште її, — тихо сказав Марко.

— Тоді склади наші.

— Ні.

Пауза.

— Тоді вона.

Повітря зникло.

У цей момент телефон Анни засвітився.

Одне повідомлення.

Вихід зліва. Дві хвилини.

Лука.

Він знав.

Він уже тут.

Анна повільно вдихнула.

— Марко…

— Мовчи.

Його голос був низький.

Напружений.

— Не рухайся.

Лазери не зникали.

Чоловік у тіні зробив ще крок.

— Рішення, Марко.

Тиша.

— Склади… або вона.

І в цю секунду Анна зрозуміла:

вибір тепер не у неї.

І не у Луки.

А в нього.

І це було найстрашніше.