Розділ 10 .Межа довіри продовження

Анна не відкривала очей.

Телефон у долоні тремтів — не від виклику. Від напруги в її пальцях.

Два голоси.

Дві правди.

Два світи.

І жоден не залишає її цілою.

— Анно, — тихо сказав Лука. — Час.

Вона вдихнула.

Повільно.

І відкрила очі.

— Я не оберу зараз.

Тиша на обох кінцях.

Марко ледь нахилив голову.

Лука мовчав довше.

— Ти вже обираєш, — сказав він зрештою.

— Ні.

— Ти стоїш поруч із ним.

— Я стою поруч із правдою.

Слова прозвучали твердіше, ніж вона відчувала всередині.

Марко всміхнувся краєм губ.

— Гарно сказано.

Анна навіть не подивилась.

— Я не ваша територія, — тихо продовжила вона. — Не ресурс. Не важіль.

Пауза.

— І не слабкість.

Це було адресовано обом.

Лука стояв нерухомо.

У кімнаті було тихо.

Ігор не втручався.

Бо знав: зараз вирішується щось більше, ніж операція.

— Якщо ти залишишся там довше… — почав Лука.

— Я не залишаюсь, — перебила Анна.

Тиша.

— Я дивлюся.

— На що?

— На те, що ви обидва ховаєте.

Пауза.

— І коли зрозумію… тоді оберу.

Лука видихнув.

— Ти думаєш, у тебе є час.

— Я знаю, що його мало.

— Тоді слухай уважно.

Його голос став тихішим.

— Якщо Марко відчує, що ти не з ним… він тебе використає.

Анна перевела погляд на Марко.

Той дивився спокійно.

Не заперечував.

— А якщо я з тобою… — тихо спитала вона.

Пауза.

— Я закрию тебе від усього, — відповів Лука.

— Навіть від правди?

Тиша.

І це було найболючіше.

Марко підійшов ближче.

Надто близько.

Не торкаючись.

— Ти справді думаєш, що він дасть тобі побачити все?

Анна не відступила.

— Я думаю, що він боїться показати.

— А я — ні.

Пауза.

— Я покажу тобі, як виглядає його система зсередини.

Анна відчула, як щось всередині напружується.

— Як?

— Поїдеш зі мною.

Телефон у її руці знову завібрував.

Лука чув.

— Нікуди з ним не їдь, — сказав різко.

Марко ледь усміхнувся.

— Чуєш? Контроль.

Анна закрила очі на секунду.

— Куди? — спитала вона Марка.

Тиша на лінії.

— Анно, — голос Луки став жорстким. — Ні.

Вона не відповіла йому.

— Куди? — повторила.

Марко дивився прямо.

— На один зі складів.

— З наркотиками?

— З тими, що Лука дозволив залишити.

Тиша.

Телефон у руці став гарячим.

— Анно, — тепер тихо, але небезпечно. — Якщо ти туди поїдеш… дороги назад не буде.

Вона повільно підняла голову.

— Вона вже зникла, Лука.

Пауза.

— Ти сам це сказав.

На тому кінці — мовчання.

Довге.

І важке.

— Я знайду тебе, — сказав він зрештою.

— Я знаю.

— І коли знайду… ти вже не зможеш стояти осторонь.

Анна прошепотіла:

— Я вже не стою.

Він не відповів.

Зв’язок обірвався.

Тиша впала різко.

Анна опустила руку з телефоном.

Марко дивився на неї уважно.

— Ти розумієш, що сталося?

— Так.

— Тепер він прийде.

— Так.

Пауза.

— І ти все одно поїдеш?

Анна відчула, як страх стискає горло.

Але разом із ним — інше.

Рішучість.

— Так.

Марко кивнув.

Без тріумфу.

— Тоді ходімо.

Вони рушили до виходу.

Кроки глухо віддавалися в бетоні.

Темрява ковтала світло за спинами.

Анна зупинилась біля дверей.

— Марко.

— Так?

— Якщо я побачу, що ти брешеш…

— Ти підеш до нього.

— Ні.

Пауза.

— Я знищу вас обох.

Він дивився кілька секунд.

І вперше за весь час у його очах з’явилась повага.

— Тепер ти звучиш як частина цього світу.

Анна тихо відповіла:

— Ні.

І відчинила двері.

— Я звучy як людина, яка більше не дозволить вирішувати за себе.

Вони вийшли в ніч.

Холод різко вдарив у лице.

Десь далеко завили сирени.

Місто жило.

І не знало, що за кілька годин баланс у ньому почне ламатися.

Бо Анна зробила крок.

Не до Луки.

Не до Марка.

У центр темряви.

Туди, де або знаходять правду.

Або зникають.