Розділ 10 .Межа довіри продовження

Анна не дивилась на телефон.

Але відчувала його — як присутність.

Як погляд.

Як нитку, що тягнеться крізь темряву просто до неї.

— Він пише? — тихо спитав Марко.

— Так.

— І ти мовчиш.

— Так.

Пауза.

— Це його розлютить.

Анна повільно підняла погляд.

— Він не з тих, хто злиться.

— Ти впевнена?

Вона не відповіла.

Бо знала: Лука не вибухає.

Він стискає.

І потім б’є точно.

Телефон завібрував вдруге.

Цього разу довше.

Анна видихнула і все ж подивилася.

Одне повідомлення.

Де ти.

Без крапки.

Без емоцій.

Без погроз.

І саме тому — найстрашніше.

Марко спостерігав за її обличчям.

— Що він написав?

Анна не сховала екран.

— «Де ти».

Марко кивнув.

— Коротко.

— Він завжди так.

— І що ти відповіси?

Пауза.

Анна дивилася на текст.

Пальці зависли над клавіатурою.

Правда — зруйнує.

Брехня — відріже.

Вона вперше відчула, що кожне слово — як постріл.

— Нічого, — сказала вона тихо.

І заблокувала екран.

Марко не всміхнувся.

— Це теж відповідь.

Лука стояв, дивлячись у телефон.

Повідомлення прочитано.

Відповіді — немає.

Груди здавило сильніше, ніж будь-яка куля.

— Вона жива, — сказав Ігор обережно.

Лука не відвів погляду.

— Так.

— І з ним.

Пауза.

— Так.

— Ми можемо перехопити маршрут.

Тиша.

— Ні.

Ігор різко видихнув.

— Лука…

— Вона обрала залишитись.

Слова прозвучали тихо.

Але в них була сталь.

— Значить, у неї є причина.

Пауза.

— І якщо я зараз піду туди силою… я її втрачy.

Ігор мовчав.

Бо вперше чув у його голосі не наказ.

Страх.

— Він знає, що ти тут, — сказав Марко.

Анна кивнула.

— І?

— І тепер він думає.

— Про що?

Марко зробив крок ближче.

— Чи ти ще його.

Тиша.

Анна відчула, як щось різко стискається всередині.

— Я не чиясь.

Марко дивився уважно.

— У цьому світі всі чийсь.

— Тоді я помилилась світом.

— Ні, — тихо відповів він. — Ти просто запізнилася з усвідомленням.

Пауза.

— Лука не дозволить тобі стояти осторонь.

— Я вже не стою.

Марко повільно кивнув.

— Саме тому ти тут.

Двері позаду відчинилися.

Чоловік, якого вивели раніше, більше не був у кімнаті.

Замість нього — стіл, на якому лежала папка.

Марко взяв її, поклав перед Анною.

— Подивись.

Вона не торкнулась одразу.

— Що це?

— Імена.

— Чиї?

— Тих, кого Лука «зачистив» за останні два роки.

Пауза.

— І тих, хто зайняв їхнє місце.

Анна відкрила папку.

Фото.

Дати.

Позначки.

Система.

Не хаос.

— Він будує мережу, — прошепотіла вона.

— Він уже її побудував, — відповів Марко.

Тиша.

— І ти хочеш її зламати?

Марко дивився прямо.

— Я хочу повернути собі частину.

— Це війна.

— Вона вже йде.

Пауза.

— Просто ти тільки зараз її побачила.

Анна закрила папку.

Руки трохи тремтіли.

Не від страху.

Від розуміння масштабу.

Телефон знову завібрував.

Цього разу — виклик.

Лука.

Анна дивилась на екран довго.

Марко не втручався.

— Візьми, — сказав він тихо. — Я не забороняю.

Анна підняла очі.

— Чому?

— Бо це вже не змінить нічого.

Пауза.

Вона провела пальцем по екрану.

— Так.

Тиша на іншому кінці була короткою.

— Ти жива, — сказав Лука.

Не питання.

Факт.

— Так.

— Де ти?

Анна закрила очі.

— Я не скажу.

Пауза.

Довга.

Небезпечна.

— Він поруч? — голос став нижчим.

Анна відкрила очі.

Подивилась на Марко.

— Так.

Ще одна пауза.

І в ній відчувалась буря, яку Лука стримував.

— Він тебе торкався? — тихо.

Анна здригнулась.

— Ні.

— Добре.

Це слово прозвучало жорстко.

Як наказ самому собі.

— Послухай, — сказав Лука повільно. — Ти зараз думаєш, що контролюєш ситуацію.

— Я думаю.

— Ні.

Тиша.

— Ти всередині гри, яку не бачиш повністю.

Анна відповіла тихо:

— Тоді покажи мені правду.

Пауза.

Довга.

Глибока.

— Ти не готова до неї, — сказав він.

— Спробуй.

Мовчання.

А потім:

— Якщо я скажу… дороги назад не буде.

Анна відчула, як серце б’ється сильніше.

— Вона вже зникла.

І саме в цю секунду щось змінилося.

На тому кінці.

Лука видихнув.

Повільно.

— Добре, — сказав він.

І його голос став іншим.

Темнішим.

— Тоді слухай уважно.

— Те, що говорить тобі Марко… лише половина правди.

Тиша.

— А друга половина… зробить мене твоїм ворогом.

Анна завмерла.

— І все одно скажеш?

— Так.

Пауза.

— Бо якщо я цього не зроблю… ти підеш до нього остаточно.

Світ ніби звузився до його голосу.

— Лука…

— Мовчи, — тихо перебив він. — І слухай.

І саме в цю мить Анна відчула:

зараз пролунає щось, що змінить усе.

Не між ними.

У ній самій.