Розділ 10 .Межа довіри продовження

Анна не відповіла.

Тиша в кімнаті стала щільнішою, ніби навіть повітря чекало її рішення.

Марко не тиснув більше. Це було найнебезпечніше — він давав простір, у якому думки починали працювати проти неї самої.

— Якщо це правда… — тихо сказала вона, — чому ти не прибрав його раніше?

Марко всміхнувся ледь помітно.

— Бо він тримає баланс.

— Баланс чого?

— Хаосу.

Пауза.

— Лука знищує тих, хто працює без правил. Хто ллє наркотики в місто, не думаючи про наслідки. Він залишає тих, кого може контролювати.

Анна відчула холод.

— Це не боротьба, — прошепотіла вона. — Це… управління.

— Саме так.

Марко дивився уважно.

— І ти думаєш, це краще, ніж повна війна?

Вона не відповіла.

Бо вперше не знала.

Зв’язаний чоловік різко закашлявся. Кров виступила на губах.

Анна здригнулася.

— Йому потрібен лікар.

Марко перевів погляд.

— Він отримає допомогу.

— Коли?

— Коли ми закінчимо.

Анна зробила крок вперед.

— Ні. Зараз.

Пауза.

Марко дивився на неї довго.

— Ти все ще думаєш як учителька, — сказав він тихо.

— Я думаю як людина.

— У цьому світі це слабкість.

— У цьому світі це межа.

Він не відповів.

Але жестом покликав когось із темряви.

Двері відчинилися. Двоє чоловіків швидко підійшли, розрізали стяжки, підняли пораненого.

Анна відчула, як напруга трохи спадає.

Марко це помітив.

— Бачиш? — сказав він. — Я не монстр.

Вона подивилася прямо.

— Ні. Ти стратег.

Пауза.

— А це небезпечніше.

Марко усміхнувся.

Вперше щиро.

Коли вони залишилися самі, простір став іншим.

Тихішим.

І небезпечнішим.

— Тепер скажи, — Марко сперся на стіл. — Що ти зробиш, коли Лука дізнається, що ти тут?

Анна відчула, як серце б’ється швидше.

— Він дізнається.

— Без сумніву.

— І що?

Марко нахилив голову.

— Він прийде.

— Так.

— І тоді… ти станеш причиною війни.

Анна мовчала.

Бо знала: це правда.

— Я не хотіла цього, — сказала вона тихо.

— Але ти це зробила.

Пауза.

— Бо вже не можеш стояти осторонь.

Вона підняла погляд.

— Ні.

— Тоді чому ти тут?

Анна відповіла не одразу.

— Бо якщо Лука такий, як ти кажеш… я маю побачити це сама.

— А якщо ні?

— Тоді ти брешеш.

Марко розвів руками.

— І ти повернешся до нього.

Тиша.

Анна відчула, як щось стискається в грудях.

— Я не знаю, чи зможу повернутися такою, як була.

Марко тихо відповів:

— І це найчесніше, що ти сказала.

У цей самий час Лука дивився на екран.

Зображення було нечітким. Стара камера. Випадковий кут.

Темний двір. Машина. Фігура, що виходить.

Анна.

Він не рухався.

— Підтверджено, — сказав Ігор тихо. — Вона там.

Пауза.

— Даємо групу?

Лука мовчав.

На екрані з’явилась інша фігура.

Марко.

Вони стояли поруч.

Говорили.

Без насилля. Без охорони поруч.

Наче… союзники.

І саме це було найгірше.

Лука відчув, як у грудях піднімається щось темне.

Не ревнощі.

Не злість.

Втрата контролю.

— Лука, — голос Ігоря став напруженим. — Рішення.

Тиша тривала кілька секунд.

Потім Лука сказав:

— Ні штурму.

— Що?

— Ми не заходимо.

Ігор не повірив.

— Це шанс—

— Це пастка.

Пауза.

— Якщо я піду туди зараз — вона стане щитом між нами.

Тиша.

— Тоді що?

Лука дивився на екран.

На Анну.

— Тепер граємо довго.

Його голос став тихішим.

— І холодніше.

Анна відчула, як телефон завібрував.

Один раз.

Коротко.

Вона знала, від кого.

Не дивлячись, вимкнула звук.

Марко це помітив.

— Не відповідаєш?

— Ні.

— Бо боїшся?

Анна підняла погляд.

— Бо не готова збрехати.

Пауза.

Марко всміхнувся.

— Отже, ти вже між нами.

Слова прозвучали м’яко.

Але впали, як вирок.

Анна заплющила очі на секунду.

І зрозуміла:

вона справді стоїть посередині.

І зробити крок назад уже не можна.

Тільки вперед.

У темряву.

Де кожен вибір — це чиєсь зруйноване життя.

І, можливо… її власне.