Розділ 10 .Межа довіри

Темрява всередині будівлі була густою, як вода.

Анна відчула це ще до того, як зробила перший крок. Повітря — холодне, нерухоме. Запах старого бетону, металу, пилу.

Місце, де нічого не живе.

Місце, де говорять про речі, після яких не повертаються.

Марко не торкався її. Не підштовхував. Просто йшов поруч, трохи попереду, ніби впевнений: вона не втече.

І він мав рацію.

Анна зайшла сама.

Двері за спиною зачинилися тихо.

Світло з’явилося різко — один холодний прожектор під стелею. Він вирізав із темряви частину простору.

Стіл.

Два стільці.

І ще один — трохи далі.

На ньому сидів чоловік.

Зв’язані руки.

Кров на скроні.

Погляд — затуманений, але живий.

Анна зупинилася.

— Хто це?

Марко обійшов її повільно.

— Той, хто мав передати Луці інформацію.

Пауза.

— І той, хто передав її мені.

Анна відчула, як шкіра на руках стискається.

— Ти катуєш своїх?

— Я не катую, — відповів Марко спокійно. — Я перевіряю межі.

Чоловік на стільці підняв голову.

— Анно… — хрипко.

Вона впізнала голос.

Один із людей Луки. Не близький. Але з тих, хто мовчки виконує накази.

— Він знає тебе, — тихо сказав Марко. — Бачив поруч із Лукою.

Пауза.

— І вирішив, що ти — його слабкість.

Анна повільно перевела погляд на Марко.

— А ти вирішив використати це.

— Я вирішив показати тобі, як працює його світ.

Марко нахилився до чоловіка.

— Скажи їй.

Той мовчав.

Марко не підвищив голос.

— Скажи.

Чоловік ковтнув.

— Лука… — слова давалися важко. — Лука наказав… прибрати… всіх, хто контактував із витоком…

Анна не одразу зрозуміла.

— Що?

Марко дивився прямо на неї.

— Він чистить коло.

— Це нормально, — відповіла вона швидко. — Це…

— Це означає, — перебив Марко, — що він знищить і тебе, якщо запідозрить.

Тиша впала різко.

Анна відчула, як всередині піднімається протест.

— Ні.

— Ти впевнена?

— Так.

Марко усміхнувся без радості.

— Ти думаєш, що для нього ти виняток.

Анна мовчала.

Бо не знала.

Бо вірила.

І боялася перевірити.

Марко підійшов ближче.

— Я не прошу тебе довіряти мені, — сказав тихо. — Я прошу подивитися правді в очі.

Він жестом показав на чоловіка.

— Він служив Луці п’ять років.

— Без помилок.

— Без питань.

Пауза.

— І зараз він сидить тут, бо опинився поруч із тобою.

Анна перевела погляд на зв’язаного.

Його очі благали.

Не про життя.

Про сенс.

Десь далеко, у місті, Лука стояв біля вікна.

Ігор говорив щось про маршрути, контакти, точки спостереження.

Лука слухав… і не чув.

Бо відчував.

Щось змінилося.

Не в планах.

Не в ситуації.

В Анні.

Наче нитка між ними натягнулась і стала тоншою.

— Ми знайдемо її, — сказав Ігор.

Лука повільно кивнув.

— Так.

Але в його голосі не було звичної впевненості.

Бо вперше з’явилося інше відчуття.

Не страх за неї.

Страх… що вона повернеться іншою.

— Чого ти хочеш від мене? — тихо спитала Анна.

Марко не відповів одразу.

Він підійшов до столу, сперся руками, дивлячись прямо на неї.

— Вибору.

— Я вже обрала.

— Ні, — він похитав головою. — Ти просто пішла за почуттям.

Пауза.

— А я пропоную тобі піти за правдою.

Анна відчула, як серце стискається.

— Яка правда?

Марко нахилився ближче.

— Лука не бореться з наркотиками.

Тиша.

— Він контролює потоки.

Анна завмерла.

— Ні.

— Так.

— Це брехня.

Марко не відводив погляду.

— Він знищує одних.

— Щоб інші працювали через нього.

— Чистіші. Керовані. Під його правила.

Кожне слово било повільно.

— Він не герой, Анно.

Пауза.

— Він король.

І в його королівстві… кров — валюта.

Анна стояла нерухомо.

В голові шуміло.

Спогади. Слова. Погляди Луки.

Його контроль.

Його холод.

Його… захист.

— Ти хочеш, щоб я його зрадила, — сказала вона тихо.

Марко відповів одразу.

— Я хочу, щоб ти зрозуміла, ким він є.

Тиша.

Довга.

Глибока.

І десь у ній Анна відчула:

це тільки початок.

Бо тепер питання стояло не між двома чоловіками.

А між двома версіями правди.

І жодна не була світлою.