Розділ 9 .Право бути мішенню (фінал)

Балкон був порожній.

Лука не повірив одразу. Зробив крок уперед, ніби Анна могла просто стояти збоку, за тінню стіни. Ні.

Повітря холодне. Тиша щільна. Місто під ногами шуміло байдуже.

Телефон лежав на підлозі, ще теплий.

Він підняв його повільно.

Екран згас.

Лука натиснув — блокування.

Палець зупинився на секунду.

Він не знав її пароля.

Це було нормально. Це мало бути нормально.

Але зараз — це означало, що навіть у паніці він не може зайти в її світ.

Вперше.

— Ігор.

— Я вже бачу, — голос у навушнику був короткий, зібраний. — Камера на сходах: ніхто не виходив.

— Вікна?

— Чисто.

— Дах.

Пауза.

— Піднімаюся.

Лука не рухався. Не кричав. Не розкидався наказами.

Він зосереджувався.

Коли все розвалюється — є лише одне правило: звузити простір.

Хто знає місце.

Хто знає маршрути.

Хто знає її.

Список був короткий.

Надто короткий.

І серед імен — одне.

Марко.

Анна не бігла.

Це було перше, що вона зрозуміла, коли опинилась на сходовій клітці.

Не бігти — означало не привертати увагу.

Не боятися — означало не помилятися.

Вона йшла вниз рівно, повільно, тримаючи руки в кишенях.

Серце билося швидко, але голова була холодна.

Її не вели силою.

Ніхто не стояв поруч.

Але вона знала: за нею дивляться.

І якщо вона повернеться — програє.

Марко сидів у машині, не рухаючись.

На панелі — три екрани.

Камера з даху.

Камера з під’їзду.

Камера з вулиці.

Анна вийшла на сходи — як він і передбачав.

Без охорони.

Без паніки.

Це було навіть краще, ніж план.

— Вона думає, що сама обрала, — тихо сказав він.

Поруч чоловік усміхнувся.

— А ти?

Марко дивився на екран.

— Я дав їй можливість.

Пауза.

— Лука б ніколи не дозволив.

Лука стояв посеред кімнати.

Усе в ньому вимагало руху.

Швидкого. Жорсткого. Прямого.

Але він не рухався.

Він думав.

Анна не могла просто піти.

Не так.

Не після всього.

Не залишивши сліду… окрім цього повідомлення.

«Другий крок зроблено.»

Не погроза.

Не страх.

Фраза людини, яка знає, що робить.

Його груди стислися.

— Вона пішла сама, — сказав він уголос.

Ігор мовчав.

Бо розумів.

Це гірше за викрадення.

Анна вийшла з під’їзду.

Машина стояла через дорогу.

Темна. Звичайна.

Вона знала, що це вона.

Бо поруч нікого більше не було.

Анна підійшла.

Дверцята відчинилися.

Марко сидів за кермом.

Той самий спокійний погляд. Той самий рівний тон.

— Ти швидко, — сказав він.

Анна сіла поруч.

— Я сказала: доведи.

Він кивнув.

— Я доводжу.

— Чим?

Марко подивився вперед.

— Тим, що не забираю тебе силою.

Пауза.

— Лука зробив би інакше.

Анна не відповіла.

Бо знала — це правда.

І водночас — маніпуляція.

Машина рушила.

Лука стояв на даху.

Місто лежало перед ним.

Ігор мовчки підійшов.

— Є рух, — сказав він тихо. — Камера на сусідньому кварталі. Чорна машина. Без номерів.

Лука не повернувся.

— Вона там?

— Ймовірно.

Пауза.

— Наздогнати?

І отут він зламався вперше.

Не назовні.

Всередині.

Бо знав: якщо зараз поїде — почнеться війна. Відкрита. Без правил.

І Анна стане центром.

Мішенню.

Розмінною монетою.

Лука повільно заплющив очі.

Вдих.

Видих.

— Ні, — сказав він.

Ігор різко повернувся.

— Ти впевнений?

— Він цього чекає.

Пауза.

— Тепер — моя черга чекати.

Ці слова були холоднішими за нічне повітря.

Бо означали одне:

Лука відпускає контроль.

Щоб повернути його… жорсткіше.

У машині Анна дивилася вперед.

— Куди ми їдемо?

— Туди, де ти зможеш побачити правду, — відповів Марко.

— Про що?

Він усміхнувся ледь помітно.

— Про Луку.

Серце стиснулося.

Але вона не показала.

— І що ж я маю побачити?

Марко не відповів одразу.

Машина звернула з дороги.

Світло ліхтарів зникло.

Темрява стала щільнішою.

— Те, ким він стає, коли боїться втратити, — сказав Марко тихо.

Анна відчула, як щось у ній здригнулося.

Бо вона вже бачила це.

І саме це… тягнуло її назад.

До нього.

Машина зупинилась.

Марко вимкнув двигун.

— Ми приїхали.

Анна подивилась у вікно.

Стара будівля. Порожня. Темна.

— Що це?

Марко відкрив дверцята.

— Початок кінця, — сказав він спокійно.

І простягнув їй руку.

Анна подивилась на неї.

І зрозуміла:

цей вибір — уже не про Луку.

І не про Марко.

А про те, ким стане вона сама, коли перестане боятися темряви.