Розділ 9 .Право бути мішенню продовження

Ранок не настав. Він просто повільно витіснив темряву сірим світлом.

Анна прокинулась першою.

Не від звуку.

Від відчуття.

Коли людина надто довго живе поруч із небезпекою, тіло починає реагувати раніше за думки. Раніше за логіку. Раніше за страх.

Вона сіла на ліжку, не рухаючись.

Тиша.

Але не та, що заспокоює.

Та, що передує удару.

У кімнаті було холодніше, ніж мало бути.

Анна повільно підвелася, підійшла до столу. Телефон лежав там, де вона його залишила.

Без повідомлень.

І все ж — щось було інакше.

Вона взяла його до рук.

Екран засвітився.

Одне пропущене. Без номера.

І короткий файл. Без підпису.

Серце вдарило сильніше.

Вона знала — не відкривати.

Знала — це пастка.

Знала — Лука сказав би одразу передати йому.

Анна натиснула.

Відео відкрилося миттєво.

Темний коридор. Камера рухається повільно. Звук кроків.

Потім — двері.

Знайомі.

Надто знайомі.

Її колишня квартира.

Камера заходить всередину. Порожньо. Розгромлено. Шухляди висунуті, речі розкидані.

А потім — голос.

Тихий. Спокійний.

Марко.

— Ти досі думаєш, що можеш сховатися, якщо змінити місце?

Анна завмерла.

— Лука вірить у схеми. У маршрути. У безпеку.

Я — в людей.

Камера зупинилася на дзеркалі. У ньому — коротка тінь чоловіка. Обличчя не видно.

— А ти вже зробила вибір. Просто ще не визнала цього.

Відео обірвалося.

Анна стояла нерухомо.

Він не погрожував.

Не кричав.

Не вимагав.

Він… говорив так, ніби знав її.

— Що сталося? — голос Луки прозвучав позаду.

Вона різко повернулася.

Він стояв у дверях. Напружений. Уже готовий діяти.

Анна на секунду стиснула телефон сильніше.

Ось момент.

Сказати правду.

Передати файл.

Дозволити йому контролювати ситуацію.

Або…

— Нічого, — сказала вона рівно. — Просто не спала.

Лука дивився довше, ніж зазвичай.

— Ти брешеш.

Не питання. Констатація.

Анна витримала погляд.

— Я вчуся виживати.

Ці слова вдарили його сильніше, ніж будь-яке зізнання.

Лука повільно підійшов ближче.

— Виживання — це довіра, Анно. Не самотність.

Вона ледве усміхнулася.

— А якщо довіра — це розкіш?

Пауза.

І в цій паузі вони вперше стояли не як захисник і та, кого захищають.

А як двоє людей, які більше не можуть контролювати один одного.

Того ж дня місто почало рухатися швидше.

Ігор зник із радарів на три години.

Один із контактів не відповідав.

Запасна точка зустрічі вже була «світла» — хтось її перевіряв.

Лука відчував: кільце стискається.

— Він нас веде, — сказав Ігор, коли нарешті з’явився на зв’язку. — Не атакує. Саме веде.

— Куди?

— Туди, де ми мусимо зробити помилку.

Лука мовчав.

Бо розумів.

Помилкою стане не маршрут.

І не рішення.

Помилкою стане людина.

Увечері Анна вийшла на балкон.

Повітря різало легені холодом.

Вона дивилася на місто, яке жило своїм життям, не підозрюючи, що десь поруч розгортається чужа війна.

Телефон знову завібрував.

Цього разу — текст.

Без номера.

«Ти вже знаєш, що Лука програє не тому, що слабкий.

А тому, що боїться втратити тебе.»

Анна перечитала.

Повільно.

Ще раз.

І тільки тоді відповіла.

Одне слово.

«Доведи.»

Повідомлення зникло.

Миттєво.

Вона стояла, тримаючи телефон, і вперше не відчувала, що її ведуть.

Вона зробила крок сама.

У кімнаті Лука говорив по телефону.

— Ми змінюємо місце сьогодні, — сказав він жорстко. — Без попереджень. Без схем. Без повторень.

Пауза.

— І ще дещо. Відтепер Анна не залишається сама ні на хвилину.

Він вимкнув виклик.

Підняв очі.

І раптом зрозумів — двері на балкон відчинені.

А Анни немає.

Серце вдарило різко.

Лука кинувся вперед.

Балкон порожній.

Лише холодне повітря.

І телефон… на підлозі.

Екран ще світився.

Останнє повідомлення:

«Другий крок зроблено.»

Лука застиг.

Бо вперше за весь час відчув не контроль.

Не план.

Не стратегію.

Страх.

Справжній.

Він запізнився.