Розділ 9 .Право бути мішенню продовження

Ніч стала густішою, ніж будь-коли. Вона не просто накривала місто — вона його стискала.

Лука відчував це фізично.

У повітрі було щось неправильне. Надто тихо. Надто чисто. Надто безлюдно для місця, яке завжди дихало небезпекою.

— Вони рухаються, — тихо сказав він у навушник.

У відповідь — лише короткий тріск. Потім голос Ігоря:

— Ми їх втратили на перехресті. Камери… зникли.

— Зникли? — Лука зупинився. — Камери не «зникають».

Пауза.

— Їх вимкнули. І зробили це зсередини.

Лука заплющив очі на секунду.

Зсередини.

Отже, Марко більше не просто грав. Він уже контролював поле.

Анна стояла біля вікна у квартирі, яку Лука називав «тимчасовою».

Тимчасове ліжко. Тимчасові речі. Тимчасова безпека.

І тимчасова правда.

Вона дивилася вниз, на темну вулицю, де не було жодного руху.

Але вона знала — за нею стежать.

Не люди Луки.

І не випадкові.

Вона знала чий це почерк.

Він уже вийшов на неї.

І вона… відповіла.

Телефон лежав на столі. Екран темний. Без повідомлень.

Але Анна пам’ятала кожне слово тієї зустрічі.

«Марко не хоче тебе знищити. Він хоче, щоб ти зрозуміла.»

«Що?»

«Що Лука веде війну, в якій ти — лише причина. Не мета.»

Анна тоді нічого не сказала.

І саме мовчання стало її відповіддю.

Лука повернувся різко, без попередження. Двері відчинилися тихо, але його присутність заповнила простір миттєво.

Анна обернулася.

Він дивився на неї так, ніби перевіряв — чи вона ще тут. Чи її не забрали. Чи вона… не зламалась.

— Ти не спиш, — сказав він.

— Ні.

— Чому?

Анна зробила крок до нього. Потім ще один.

— Бо щось змінюється.

Лука напружився.

— Що саме?

Пауза.

Тепер у неї був вибір.

Сказати правду.

Про зустріч.

Про слова Марко.

Про те, що вона починає розуміти більше, ніж Лука дозволяв.

Або…

— Я боюся, — сказала вона.

Лука видихнув, і напруга трохи спала. Він підійшов ближче, торкнувся її плеча.

— Я поруч.

І в цю мить Анна вперше відчула, як важко тримати брехню всередині.

Бо вона вже була не просто жінкою, яку захищають.

Вона стала вузлом.

Між двома чоловіками.

Між двома війнами.

Між двома правдами.

— У нас витік, — сказав Ігор, коли Лука відійшов убік, прийнявши виклик.

— Хто?

— Поки не знаю. Але Марко знає наші маршрути. Наші укриття. Навіть резервні.

Лука мовчав.

— І ще дещо, — додав Ігор. — Він шукає не тебе.

— А кого?

Тиша на секунду.

— Її.

Лука повільно повернувся й подивився на Анну.

Вона стояла біля столу. Спокійна. Зосереджена. Надто зібрана для людини, яку «просто» захищають.

І вперше за весь час Лука відчув дивну, холодну думку.

Вона більше не в центрі подій випадково.

Вона — частина їх.

Десь у місті Марко дивився на карту.

Червоні точки рухались.

Лінії змінювались.

Люди пересувалися, навіть не підозрюючи, що вже вписані в сценарій.

Він провів пальцем по екрану — і зупинився на одному місці.

Квартира.

Тимчасова.

Передбачувана.

— Час, — тихо сказав він.

Людина поруч кивнула.

— Вона готова?

Марко на мить задумався.

— Вона вже зробила перший крок. Тепер зробить другий.

— А Лука?

Марко усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла.

— Лука думає, що ще захищає її.

Він підняв очі.

— Насправді він уже веде її прямо до мене.

І саме в цю мить Анна, стоячи поруч із Лукою, відчула різкий, безпричинний холод.

Наче хтось назвав її ім’я.

Наче хтось знав, де вона.

Наче хтось уже вирішив — ким вона стане далі.

І вперше за весь час їй стало не страшно.

А… зрозуміло.

Війна більше не зовні.

Вона — всередині неї.