Розділ 9 .Право бути мішенню продовження

Після цього все почало рухатися швидше.

Без хаосу.

Без криків.

Саме так, як працює Лука — коли рішення вже прийняте.

Анна відчула це в деталях.

Інші маршрути. Інші обличчя в охороні. Навіть одяг, який їй принесли — темний, простий, без жодної ознаки, ким вона є. Не стиль. Маскування.

Вона більше не була «жінкою Луки».

Вона ставала змінною в операції.

— Час.

Лука зайшов у кімнату без стуку. Погляд холодний, зосереджений.

Він оцінив її за секунду: одяг, волосся, руки.

— Без прикрас, — коротко сказав він. — Добре.

Анна мовчки кивнула.

— Ти будеш поруч зі мною, — продовжив він. — Але говорити — тільки коли я дозволю.

— Якщо ситуація зміниться?

— Я скажу.

Пауза.

— І якщо я не встигну… — додав він тихіше, — ти йдеш. Без героїзму.

— Ні.

Він різко підняв погляд.

— Це не обговорюється.

— Для тебе — ні, — відповіла Анна. — Для мене — так.

Тиша.

Він підійшов ближче. Зупинився впритул.

— Якщо все піде не за планом… — його голос став нижчим, — я можу зробити вибір, який тобі не сподобається.

— Я знаю.

— І не зможеш мене зупинити.

— І не спробую.

Пауза.

Лука дивився на неї довго. Наче шукав у її обличчі страх. Потребу. Хоч щось, що дозволить повернути все назад.

Нічого.

— Ти змінилася, — сказав він тихо.

— Ти теж.

Це була правда.

Він відступив.

— П’ять хвилин, — кинув і вийшов.

Машина рухалась без шуму. Місто за вікном розчинялося в темряві. Ніби вони їхали не в інший район — в інший стан.

Анна не питала, куди.

Лука не пояснював.

Між ними сиділа тиша, напружена, але вже звична.

— Якщо він побачить, що ти поруч… — раптом сказав Лука, не повертаючи голови, — він змінить поведінку.

— Саме на це і розрахунок.

— Ні, — тихо відповів він. — Він стане агресивнішим.

— Тоді він зробить помилку.

Пауза.

— Він уже зробив, — сказав Лука.

Вона подивилась на нього.

— Коли вирішив, що ти — інструмент.

Його погляд ковзнув по її обличчю.

— Ти — не інструмент, Анно.

— Але сьогодні… ти станеш причиною.

Серце вдарило сильніше.

— Причиною чого?

— Кінця.

Слова прозвучали рівно. Без пафосу.

Як констатація.

Місце зустрічі було старим складом на околиці. Без світла зовні. Лише один прожектор над входом.

Порожньо. Занадто.

— Він уже всередині, — сказав Ілля, відчиняючи двері.

Лука кивнув.

Анна відчула, як напруга в тілі зібралася в одну точку.

Ось воно.

Момент, коли вибір стає реальністю.

Вони зайшли разом.

Усередині — холод, бетон, запах металу.

І Марко.

Він стояв біля столу, руки в кишенях, обличчя в тіні. Але коли побачив Анну поруч із Лукою — завмер на частку секунди.

Саме ця секунда видала його.

— Не очікував, — сказав Марко повільно.

— Я теж, — відповів Лука.

Вони зійшлися на відстані кількох кроків.

Анна стояла поруч. Не позаду. Не схована.

Марко перевів погляд на неї.

— Ти вирішила прийти сама? — тихо спитав він.

— Я вирішила не бути приводом.

Його губи ледь скривились.

— Пізно.

Лука не відводив очей від Марко.

— Ти хотів торгуватися, — сказав він. — Я тут.

— Я бачу.

Марко зробив крок ближче.

— І бачу, що ти вже не той.

Тиша.

— Ти почав приводити тих, кого раніше тримав подалі.

— А ти почав використовувати їх, — відповів Лука.

Марко усміхнувся.

— Бо вони працюють.

Його погляд знову впав на Анну.

— Особливо вона.

Повітря різко змінилося.

Анна відчула, як Лука напружився поруч.

— Скажи, — продовжив Марко тихо, — ти їй розповів, що станеться після цієї зустрічі?

Пауза.

— Чи знову вирішиш за неї?

Анна зробила крок вперед.

— Скажи сам.

Лука повернув голову до неї різко.

Марко усміхнувся ширше.

— Ось.

— Ось чому ти програєш, Лука.

Тиша стала гострою.

— Бо вона вже не твоя.

Слова зависли.

І саме в цю секунду стало ясно: зустріч вийшла з-під контролю.

І тепер будь-який рух — постріл.

А Анна стояла між ними.

Не як жертва.

Як точка, де все або зламається… або вибухне.