Розділ 9 .Право бути мішенню продовження

Вони більше не поверталися до цієї розмови.

Але вона залишилась між ними — як натягнутий дріт, якого не видно, поки не торкнешся.

Лука зник у роботі. Люди приходили й ішли. Дзвінки. Короткі фрази. Рішення, що приймалися без емоцій. Він збирав картину — швидко, холодно, точно.

Анна вперше спостерігала за цим не як стороння.

Як частина.

І зрозуміла: він не готується до зустрічі з Марко.

Він готується до того, що після неї світ зміниться.

— Ти не залишишся тут.

Слова прозвучали різко.

Анна підняла голову. Лука стояв у дверях кабінету. Без пояснень.

— Це не прохання, — додав він.

— Куди?

— Інше місце. Тимчасово.

Вона похитала головою.

— Ні.

Пауза.

— Анно…

— Ні, — повторила вона тихіше. — Якщо я зникну зараз — це підтвердить Марко, що я слабке місце.

Лука дивився довго.

— Ти вже слабке місце.

— Тоді зроби з мене щось інше.

Його щелепа напружилась.

— Це не гра ролей.

— А я не граю.

Тиша.

— Якщо він торгується мною, — продовжила Анна, — значить, вважає, що я важлива для тебе.

— І що?

— Значить, я можу це зламати.

Він не зрозумів одразу.

— Як?

Анна вдихнула.

— Я з’явлюся там.

Слова повисли в повітрі.

— Ні.

Миттєво. Жорстко.

— Лука…

— Ні.

Він підійшов ближче.

— Ти навіть не уявляєш, що там буде.

— Уявляю.

— Там не буде місця для твоїх рішень.

— Я вже прийняла рішення.

Пауза.

— Я буду там, — сказала вона тихо. — Не як жертва. Як фактор, який він не очікує.

Лука дивився так, ніби вперше бачив її по-справжньому.

— Це безумство.

— Це єдиний спосіб забрати в нього контроль.

Він відвернувся, провів рукою по волоссю. Вперше за довгий час — жест втоми, а не сили.

— Якщо з тобою щось станеться…

— Зі мною вже щось сталося, — перебила вона. — Коли я увійшла в цей світ.

Тиша.

— Я не прошу дозволу, — додала вона. — Я кажу, що робитиму.

Це було нове.

І Лука це відчув.

Він повернувся до неї повільно.

— Ти думаєш, я дозволю?

— Ти не встигнеш заборонити.

Пауза.

Напруга між ними стала майже фізичною.

— Якщо ти там з’явишся… — сказав він тихо, — гра зміниться.

— Саме цього ми й хочемо.

— Ми?

— Ти і я.

Лука мовчав.

І вперше не було відповіді, яка все вирішує.

— Добре, — сказав він нарешті.

Анна завмерла.

— Але ти будеш там за моїми правилами.

— Ні.

Він різко підняв погляд.

— Ми будемо там разом, — сказала вона. — Або я піду сама.

Тиша.

Цього разу довга. Гостра.

— Ти не залишаєш мені вибору, — тихо сказав Лука.

— Я залишаю. Просто він тобі не подобається.

Він підійшов майже впритул.

— Якщо я погоджуся… — його голос став нижчим, — ти більше не зможеш вийти з цього.

— Я вже не можу.

Пауза.

І саме в ній Лука прийняв рішення.

— Добре, — повторив він. — Ти будеш там.

Слова прозвучали як підпис.

— Але від цього моменту… ти частина операції.

— Не гість.

— Не захищена.

— Частина.

Анна кивнула.

— Я готова.

Він дивився ще секунду.

— Побачимо.

Коли він вийшов, Анна залишилася одна.

Серце билося швидко. Руки трохи тремтіли — не від страху. Від масштабу.

Вона зробила це.

Змінила план Луки.

Змінила хід гри Марко.

І тепер… назад дороги не було.

Телефон тихо завібрував.

Той самий номер.

Ти робиш саме те, що потрібно.

Марко буде готовий.

Анна завмерла.

Вперше ці слова прозвучали не як підтримка.

Як контроль.

Вона повільно набрала відповідь.

Я не на вашому боці.

Кілька секунд.

Побачимо.