Розділ 9 .Право бути мішенню

Ранок наступив без світла.

Небо було важке, сіро-сталеве, ніби місто прокинулося під кришкою. Анна стояла біля вікна і дивилася вниз — на двір, на людей, які рухалися мовчки, на охорону, що змінилася знову.

Її вже не просто супроводжували.

Її вписали в систему.

Лука нічого не сказав з ночі. Вони навіть не перетнулися поглядами. Але будинок говорив за нього: нові обличчя, інший ритм, інша напруга в повітрі.

Щось готувалося.

І цього разу — не проти Марко.

Щось ширше.

Анна знала: це почалося.

У підвалі, де Лука проводив закриті зустрічі, повітря було сухим і холодним. Тут не було декору. Тільки стіл, кілька стільців і люди, які не звикли говорити зайве.

Лука стояв, не сідаючи.

Перед ним — троє:

— Сергій, що відповідав за перевезення;

— Ілля, мовчазний, завжди біля тіні;

— і новий чоловік, якого Анна бачила вперше.

Марко серед них не було.

— Він вийшов на контакт, — сказав новий.

Голос рівний. Без страху.

— Не напряму. Через старі канали.

— Чого хоче? — спитав Лука.

— Час.

Ледь помітна усмішка торкнулася його губ.

— Йому вже нічого продавати, окрім часу.

— Він торгується не за себе, — відповів чоловік. — За неї.

Тиша настала миттєво.

Сергій опустив погляд. Ілля напружився.

Лука не поворухнувся.

— Повтори, — сказав він тихо.

— Марко передав: якщо її залишать осторонь — він віддасть маршрути. Імена. Людей, що стоять вище.

Повітря стало густим.

— Він використовує її як гарантію, — додав чоловік. — І впевнений, що ти не ризикнеш.

Лука нарешті сів.

Повільно.

— Він думає, що я став слабшим, — сказав він.

— Він думає, що ти змінився.

— Ні, — Лука похитав головою. — Він думає, що знайшов межу.

Пауза.

— А межі не існує.

Він підняв очі.

— Зв’яжіться з ним. Скажіть, що я погоджуюсь на зустріч.

Сергій різко підняв голову.

— Це пастка.

— Звісно.

— І він чекатиме…

— На мене.

Лука усміхнувся. Тепер — відкрито.

— Саме тому я не прийду.

Він перевів погляд на Іллю.

— Підготуйте інший майданчик.

— І перевірте, хто зливає інформацію зсередини.

Новий чоловік зробив паузу.

— А вона? — тихо спитав він.

Лука дивився на стіл кілька секунд.

— Вона вже всередині, — відповів він.

— Значить, її теж використають.

— Уже використовують.

Пауза.

— Питання лише в тому… хто першим.

Анна відчула зміни ще до того, як почула новини.

Дім став напруженим, як струна. Люди рухалися швидко. Розмови обривалися. Хтось виїжджав, хтось приїжджав. Машини не глушили двигуни.

Це була підготовка до удару.

Вона стояла в коридорі, коли двері кабінету відчинилися і Лука вийшов.

Вони зупинилися один навпроти одного.

Без свідків.

Без ролей.

— Почалося? — тихо спитала вона.

Він кивнув.

— Марко вийшов на контакт.

Серце пропустило удар.

— І?

— І думає, що може торгуватися.

Пауза.

— Через мене? — Анна не відвела погляду.

Лука дивився прямо.

— Через тебе.

Слова прозвучали твердо. Без прикрас.

— Він сказав, що якщо ти залишишся осторонь — віддасть усіх.

Анна видихнула повільно.

Отже… він знає.

Не про зустріч.

Про ціну.

— І що ти відповів?

Лука зробив крок ближче.

— Що зустрінуся.

Вона завмерла.

— Це небезпечно.

— Усе небезпечно.

— Це пастка.

— Так.

Вони стояли майже впритул.

— І ти все одно підеш?

— Я не сказав, що піду я.

Пауза.

Анна зрозуміла.

— Ти використаєш його проти нього.

— Я використаю кожного, хто стане між мною і результатом.

Слова були холодними. Чіткими.

Але погляд… затримався на ній на секунду довше.

— І мене теж? — тихо спитала вона.

Лука не відповів одразу.

— Ти вже в грі, Анно, — сказав він нарешті. — Питання не в тому, використаю я чи ні.

— А в чому?

— Чи виживеш.

Тиша.

І в цій тиші вона вперше відчула: він не контролює ситуацію повністю.

— Тоді скажи правду, — сказала Анна. — Без захисту. Без брехні.

Він дивився на неї довго.

— Якщо я помилюся… Марко піде першим.

— Потім — ті, хто стоїть за ним.

— А потім прийдуть за тобою.

Слова прозвучали як вирок.

— І цього разу я не зможу закрити тебе собою.

Анна кивнула.

— Тоді не закривай.

Він здригнувся ледь помітно.

— Що?

— Не закривай мене. Дай мені бути частиною.

— Ти не розумієш…

— Я розумію, — перебила вона. — Краще, ніж ти думаєш.

Пауза.

— Бо Марко вже зробив мене частиною.

— Без твого дозволу.

Тиша.

Цього разу Лука зрозумів: це не страх говорить.

Це рішення.

І саме воно змінить усе.