Розділ 8. Вийти з тіні (фінал)

Анна не відповіла на повідомлення одразу.

Вона взагалі нічого не зробила — лише поклала телефон екраном донизу. Але цього було достатньо, щоб Лука помітив.

Він завжди помічав дрібниці. Не текст. Не звук.

Рішення.

— Проблема? — запитав він спокійно.

— Ні.

Занадто швидко.

Лука нічого не сказав. Лише кивнув, ніби прийняв відповідь. Але Анна відчула: він її не прийняв — він її відклав.

Так відкладають питання, які перевіряють пізніше.

— Увечері буде нарада, — сказав він. — Ти залишишся тут.

— Я не дитина.

— Саме тому.

Пауза.

— Коли людина починає діяти самостійно, вона стає видимою, — продовжив Лука. — А видимих прибирають першими.

Анна не відповіла. Її пальці мимоволі торкнулися кишені. Флешка там. Все ще.

— Я впораюся, — сказала вона.

— Це не про «впораєшся», — тихо відповів він. — Це про те, що відтепер будь-яке твоє рішення — частина моєї війни.

Вона підняла очі.

— Я не просила цієї війни.

— Але вже всередині.

Він пішов першим. Як завжди.

Анна залишилась сама.

Вона дочекалася вечора.

Не через план. Через відчуття.

Тіло підказувало, що щось має статися саме сьогодні. Не завтра. Не згодом. Зараз.

Коли дім наповнився приглушеними голосами, рухами людей, які звикли до небезпеки, Анна тихо вийшла у коридор. Без поспіху. Без крадькома.

Так, ніби має право.

Охорона кивнула. Вони звикли бачити її тут. Вони ще не звикли рахувати її як загрозу.

Це давало їй кілька хвилин.

Вона вийшла у внутрішній двір. Темний, майже без світла. Місце, де говорили ті, хто не хотів залишати слідів.

Телефон знову завібрував.

Сьогодні. Без супроводу.

Ти вже знаєш, куди.

Анна закрила очі на секунду.

Це пастка.

Але вона й так у пастці.

Вона зробила крок.

І ще один.

— Ти серйозно думаєш, що я дозволю це?

Голос за спиною зупинив її миттєво.

Лука.

Не сердитий. Не гучний.

Холодний.

Анна повільно обернулася.

Він стояв у тіні, руки схрещені на грудях. Погляд — прямий. Точний. Без сумнівів.

— Я просто вийшла подихати, — сказала вона.

— Не бреши зараз.

Слова вдарили різко.

Він підійшов ближче.

— Ти нервуєш інакше, коли брешеш, — додав він. — Плечі напружені. Пальці ховаєш.

Анна не відступила.

— Можливо, я просто вчуся жити без дозволу.

— Не тут.

— Тоді де?

Він зупинився впритул.

— Там, де за твої помилки не платять життям.

Пауза.

Анна дивилась на нього. І вперше не відчула бажання відступити.

— А якщо я вже заплатила? — тихо сказала вона.

Щось змінилося в його погляді.

— Поясни.

І ось вона — межа.

Флешка в кишені.

Повідомлення.

Таємна зустріч.

Брехня.

Сказати зараз — означає віддати контроль.

Промовчати — перейти остаточно на інший бік.

Анна вдихнула.

— Я не можу, — сказала вона.

Лука застиг.

— Не можеш… чи не хочеш?

Вона мовчала.

І ця тиша сказала більше, ніж слова.

Його щелепа напружилась. Вперше — відкрито.

— Ти граєш у гру, правил якої не знаєш, — сказав він тихо. — І найгірше — думаєш, що контролюєш її.

— Я не контролюю, — відповіла Анна. — Я обираю.

Він дивився довго.

— І що ти обрала?

Анна витримала.

— Поки що — не бути слабким місцем.

Лука повільно кивнув.

— Тоді слухай уважно. З цього моменту… я не зупинятиму те, що наближається.

Слова прозвучали як вирок.

— Якщо ти всередині — ти всередині повністю.

— Я знаю.

— Ні, — тихо сказав він. — Ще ні.

Він зробив крок назад.

І ця дистанція вдарила сильніше, ніж будь-яка близькість між ними раніше.

— Коли правда вийде назовні, — додав Лука, — вона не залишить нам місця для нейтралітету.

Він розвернувся і пішов.

Анна залишилась у дворі одна.

Телефон знову спалахнув.

Ти вже втягнула його.

Тепер шляху назад немає.

Вона дивилась на текст.

І вперше відчула не страх.

Відповідальність.

Бо тепер це не просто війна Луки і Марко.

Це її вибір.

Її таємниця.

Її крок, після якого почнеться те, що вже неможливо зупинити.