Розділ 8 .Вийти з тіні продовження

Після цієї розмови вони більше не торкалися теми.

І це було найгірше.

Лука поводився так само: спокійно, зібрано, з тією ж тихою владою в рухах. Він не підвищував голос, не ставив зайвих питань, не обмежував її кроки. Але простір навколо Анни змінився.

Він перестав бути м’яким.

Тепер це була територія, де кожне рішення має вагу.

Анна відчула це вже наступного дня.

Охорона стала непомітнішою, але щільнішою. Люди Луки не дивилися на неї прямо — проте жоден погляд не проходив повз. Двері відчинялися швидше. Машини приїжджали раніше. Розмови стихали, коли вона з’являлася.

Не контроль.

Перерахунок ризику.

Лука нічого не сказав. Але він вже врахував її як фактор.

Це було… страшно.

І дивно чесно.

Анна стояла біля столу в кабінеті, коли він зайшов. Без попередження. Як завжди.

— Сьогодні ти не виходиш сама, — сказав він.

Не наказ. Повідомлення.

— Це не через мене, — відповіла вона.

— Через тебе, — спокійно сказав Лука. — Просто не так, як ти думаєш.

Він поклав на стіл папку. Тонку. Без позначок.

— Марко зник, — додав він.

Повітря в грудях Анни зупинилося.

— Як?

— Не знаю.

— І це єдина відповідь, яка мені не подобається.

Анна мовчала. Серце билося повільно, але важко.

Флешка в кишені стала гарячою.

— Ти думаєш, він втік? — спитала вона.

Лука подивився на неї уважно.

— Я думаю, що він зробив хід, після якого або зникають… або починають війну.

Він підійшов ближче.

— І думаю, що цей хід пов’язаний з тобою.

Вона не здригнулась. Навчилась.

— Чому?

— Бо з моменту, коли ти з’явилася в моєму житті, — тихо сказав Лука, — Марко почав рахувати інакше.

Пауза.

— Він не дурний.

— Він не бив би напряму.

— Він шукав би слабке місце.

Його погляд опустився на її руки. Потім знову піднявся.

— І знайшов би тебе.

Анна витримала.

— Я не слабке місце.

— Уже ні, — погодився Лука. — І це проблема.

Він відступив, сперся на край столу.

— Коли людина, яку хочуть використати, починає діяти сама… її перестають контролювати. Її починають прибирати.

Слова зависли між ними.

Анна вперше відчула справжній страх не за себе.

За те, що станеться, коли Лука зрозуміє правду.

— Лука… — вона зробила паузу.

Сказати.

Зараз.

Поки ще не пізно.

Але перед очима — обличчя того чоловіка, флешка, слова: «якщо підеш до нього — станеш щитом».

І вона мовчала.

Лука це помітив.

— Ти знову думаєш, що знаєш більше, ніж говориш, — сказав він тихо.

— Я просто… вчуся.

— Чому?

— Бо поруч з тобою інакше не виживають.

Він дивився на неї довго. Без злості. Без ніжності.

З оцінкою.

— Тоді слухай, — сказав він нарешті. —

— Якщо Марко живий, він прийде не до мене.

— Він прийде туди, де я не стрілятиму одразу.

Анна відчула, як шкіра холоне.

— До мене, — тихо сказала вона.

Лука не відповів.

І це було підтвердженням.

— Я поставлю людей, — додав він. — Непомітно.

— Але якщо ти знову вирішиш діяти сама… я не зможу передбачити, хто з нас першим дістанеться до тебе — я чи він.

Вона кивнула.

Усередині все стислося.

Бо вона вже діяла сама.

Вже зустрілася.

Вже тримала в кишені відповідь, яка могла змінити баланс сил.

І Лука стояв перед нею, не знаючи, що найнебезпечніший крок вже зроблено.

Телефон Анни тихо завібрував.

Невідомий номер.

Одне повідомлення:

Ти не сказала йому. Добре.

Тоді наступний крок — твій.

Анна повільно підняла погляд на Луку.

Він дивився прямо на неї.

І на секунду їй здалося, що він усе знає.

Але він мовчав.

І ця тиша стала найтемнішою частиною гри.