Розділ 8.Вийти з тіні продовження

Коли Анна повернулася, дім Луки здавався тихішим, ніж зазвичай.

Не безпечним — саме тихим.

Як перед рішенням.

Вона відчула його ще до того, як побачила. Присутність, що не вимагала звуку. Контроль, який не потрібно було демонструвати.

Лука стояв біля вікна. Спиною. Руки в кишенях. Темна сорочка, розслаблена постава — але Анна вже знала: це той стан, коли він найнебезпечніший.

— Ти довго, — сказав він, не обертаючись.

— Прогулялась, — відповіла вона спокійно.

Пауза.

Не та, де думають. Та, де зважують.

Лука повільно повернувся. Його погляд не шукав — він перевіряв.

— Без охорони, — тихо констатував він.

— Без попередження.

— У районі, де ти не маєш бути.

Анна знизала плечима.

— Мені потрібне повітря.

Вона знала, що це слабка відповідь. І знала, що він це знає.

Але вперше — не відступила.

Її пальці все ще стискали флешку в кишені пальта. Маленький предмет, що важив більше за будь-яку зброю в цьому домі.

— Анно, — сказав Лука вже інакше. М’яко. Небезпечно м’яко.

— Подивись на мене.

Вона подивилася.

Це було гірше, ніж допит. Бо тут не було питань. Тільки можливість сказати правду… або обрати інше.

— Ти щось приховуєш, — сказав він.

Не звинувачення. Факт.

У грудях щось стиснулося. Рефлекс — сказати. Віддати. Дозволити йому контролювати, як раніше.

Він би захистив.

Він би вирішив.

Він би знищив Марко швидше.

І разом з ним — усіх, хто поруч.

Анна вдихнула.

— Ні, — відповіла вона тихо.

І це була перша брехня, сказана йому свідомо.

Не для гри.

Не зі страху.

А як вибір.

Лука не поворухнувся. Але повітря в кімнаті змінилося.

— Подумай ще раз, — сказав він.

— Я вже подумала.

Її голос не зірвався. Навіть трохи затвердів.

Лука підійшов ближче. Повільно. Без тиску. Саме тому це було страшніше.

Він зупинився так близько, що вона відчула тепло його шкіри. Не доторкнувся.

— Якщо ти брешеш мені, — сказав він тихо, — це означає, що ти або боїшся мене…

— …або більше не довіряєш.

Анна дивилась прямо.

— А якщо я просто не хочу, щоб ти вирішував замість мене?

Це вдарило.

В його очах на секунду з’явилося щось темніше за злість. Не образа. Не контроль.

Втрата впевненості.

— Це не гра, — сказав він.

— Я знаю.

— Там, куди ти заходиш, люди не повертаються тими, ким були.

— Я вже не повернуся.

Тиша стала густою. Майже матеріальною.

Лука провів рукою по волоссю, ніби стримуючи щось різке.

— Ти навіть не розумієш, у що втручаєшся, — сказав він.

— Тоді поясни.

Він усміхнувся — коротко, жорстко.

— Якщо поясню — ти станеш частиною.

— Якщо ні — залишишся під захистом.

— Я вже не під захистом, — відповіла Анна. — Ти сам це відчуваєш.

Пауза.

Він дивився на неї довше, ніж будь-коли.

І раптом стало ясно: це більше не Лука, який контролює Анну.

Це чоловік, який бачить, як вона виходить з-під його влади — і не знає, чи має право зупиняти.

— Добре, — сказав він нарешті.

Одне слово. Як постріл.

— Тоді відтепер ти відповідаєш за свої рішення сама.

— І я не завжди встигну тебе витягти.

Анна кивнула.

Вона відчула, як щось у ній ламається. І водночас — стає міцнішим.

Лука відступив на крок.

І це було страшніше за будь-який дотик.

— І ще одне, — додав він тихо. —

— Якщо я дізнаюся, що хтось намагається використати тебе проти мене… я не питатиму, чи ти цього хотіла.

Вона витримала його погляд.

— Я теж більше не питатиму дозволу.

Тиша.

Гра змінилася.

Тепер між ними стояла не тільки напруга і бажання.

Між ними стояла таємниця.

І Лука це відчував.

А Анна — носила її в кишені, як заряджену зброю, яку ще не наважилась вистрілити.